Початок… туру?

Телефон задзвонив надто рано.

Лізі ще кілька секунд лежала із заплющеними очима, намагаючись зібрати себе докупи. А потім згадала — сьогодні починається тур.

Повідомлення.

«Я під’їжджаю за 10 хв. І, будь ласка, скажи, що ти вже прокинулась. Я взяв тобі каву.»

— Алан.

Вона ледь усміхнулась і різко підвелась з ліжка.

— Так… поїхали.

***

Машина Алана була теплою, з тихою музикою на фоні і запахом кави — він таки не пожартував.

— Тримай, — простягнув їй стаканчик. — Без цукру. Я пам’ятаю.

— Ти занадто уважний, — усміхнулась Лізі, сідаючи і зачиняючи двері.

— Це професійне, — підморгнув він і рушив.

Кілька хвилин вони їхали мовчки. Місто тільки прокидалось. Світло було м’яким, дороги майже порожні.

Лізі крутила стакан у руках, ніби збираючись з думками.

— Алан…

— Мм?

— Вчора… на інтерв’ю. Те, що сказав Єн.

Він коротко глянув на неї, але одразу повернув погляд на дорогу.

— Про дівчину?

— Так.

— Я так і думав, що ти спитаєш.

— Якщо це дуже особисте — не розказуй, —додала вона.

— Це і є особисте, — тихо сказав він. — Але… ти все одно дізнаєшся рано чи пізно.

Він трохи пригальмував, ніби виграючи час.

— Вона була ще до всього цього. Коли в нього не було нічого, крім музики і впертості.

— Він її кохав?

Алан ледь посміхнувся.

— Дуже.

Алан зітхнув.

— Вона теж його кохала. І саме в цьому була проблема.

— Я не розумію…

— Коли почалась його кар’єра, все закрутилось дуже швидко. Концерти, поїздки, люди, увага. І вона… вона просто не витримала.

— Пішла?

— Так.

Це прозвучало тихіше, ніж усе інше.

— Але не через те, що не кохала. А навпаки. Для неї це було занадто. Вона не хотіла жити в постійному стресі, в цьому світі, де тебе завжди оцінюють, де немає спокою.

Лізі стиснула пальці на стакані.

— А він?

Алан гірко усміхнувся.

— Він не відпустив.

Тиша.

— Він ще довго намагався її повернути. Писав, приїжджав, стояв під її дверима, як підліток з фільмів. Реально.

— І?

— І вона кожного разу казала “ні”.

— Чому?

— Бо знала, що зламається поруч з ним. А він… — Алан на секунду заплющив очі — …він ламався без неї.

Лізі відчула, як всередині щось стискається.

— І після цього він став таким?

— Після цього він навчився не показувати, що відчуває, — тихо відповів Алан. — Бо коли ти вже одного разу був настільки відкритий… вдруге це зробити майже неможливо.

Машина знову наповнилась тишею.

***

Коли вони під’їхали до автобуса, там уже кипіло життя.

Великий чорний туровий автобус стояв на парковці, навколо нього — люди, кейси з обладнанням, сміх, музика з колонок.

— Ого… — прошепотіла Лізі.

— І це тільки початок, — усміхнувся Алан.

Музиканти щось обговорювали біля входу, танцівниці сміялись, показуючи одна одній відео в телефоні, технічна команда носила апаратуру.

І тоді вона його побачила.

Єн стояв трохи осторонь, у сонцезахисних окулярах, з кавою в руці. Він щось жваво розповідав комусь із команди, жестикулюючи, і всі навколо сміялися.

Легкий. Харизматичний. Наче нічого і не було.

Він помітив їх.

— О, дивіться, хто прийшов! — голосно сказав він, підходячи. — Моя улюблена пара дня.

— Навіть не починай, — закотив очі Алан.

— Я? Я взагалі мовчу, — Єн підняв руки. — Я просто спостерігаю.

Його погляд на секунду затримався на Лізі.

Він підморгнув і пішов далі, вже жартуючи з кимось іншим.

Лізі дивилась йому вслід.

— Він правда… в порядку? — тихо спитала вона.

Алан знизав плечима.

***

Автобус рушив з легким поштовхом.

Всередині було затишно: м’які сидіння, приглушене світло, хтось уже розклався з ноутбуком, хтось дрімав.

Лізі сиділа поруч з Аланом, піджавши ноги.

— Я вже трохи боюсь.

— Пізно, — усміхнувся Алан.

— Я можу ще втекти?

— Двері заблоковані.

Вони засміялись.

— Слухайте, голубки, — пролунав голос ззаду.

Лізі навіть не обертаючись знала, хто це.

— Якщо ви там плануєте романтичну сцену, попередьте — я поставлю музику.

— Єн, іди спати, — кинув Алан.

— Я не сплю. Я контролюю атмосферу в колективі.

— Ти її псуєш.

— Це різні речі.

Лізі не стрималась і засміялась.

Єн виглянув між сидіннями.

— О, вона сміється. Все, Алан, ти програв. Тепер вона в моїй команді.

— В тебе немає команди.

— Є. Просто всі бояться це визнати.

Він підморгнув Лізі і зник назад.

— Він нестерпний, — сказала вона.

— Ти ще не бачила і половини.

Дорога в сусіднє місто пройшла швидко. Ліза дрімала в Алана на плечі.

***

Готель зустрів їх прохолодним повітрям і блиском мармуру.

Швидке поселення, ключі, короткі інструкції — і всі розбіглись по номерах.

— Вечором бар, — кинув Алан. — Обов’язково приходь.

— Я прийду, — кивнула Лізі.

***

Бар був напівтемний, з м’яким світлом і тихою музикою.

Команда поступово збиралась, хтось уже замовляв напої, хтось сідав великими компаніями.

Лізі зайшла трохи невпевнено, але одразу побачила Алана — він махнув їй.

Поруч з ним сидів Єн.

Без окулярів.

З розслабленою усмішкою.

— О, наша зірка вечора, — сказав він, коли вона підійшла. — Сідай. Ми якраз згадуємо, як Алан колись впав зі сцени.

— Це була технічна несправність! — обурився Алан.

— Ти спіткнувся об власну ногу.

— Це неправда.

— Це записано на відео.

Лізі засміялась, сідаючи поруч.

— Я хочу це побачити.

— Я тобі скину, — одразу сказав Єн.

— Зрадник, — буркнув Алан.

Вони пили, сміялись, перебивали одне одного.

— А пам’ятаєш, як ти забув слова пісні?

— Це був творчий експеримент.

— Ти стояв і мовчав хвилину!

— Я давав публіці можливість відчути глибину моменту.

— Ти панікував!