Те, що він не хотів показувати

Я прокинулась від звуку повідомлення.

Екран засвітився ще до будильника.

Єн: “Заїду за тобою через 40 хв. Будь готова.”

Коротко. Без “доброго ранку”.

Я ще кілька секунд дивилась на екран, ніби чекала продовження.

Але його не було.

Я видихнула і відклала телефон… як він знову завібрував.

Алан.

І чомусь… я усміхнулась ще до того, як відкрила чат.

Алан: “Ти вже прокинулась?”

Я швидко набрала:

Лізі: “Так. Сьогодні інтерв’ю з Єном.”

Відповідь прийшла майже одразу.

Алан: “Знаю. Хотів би бути там, але мене завалили підготовкою до туру.”

Я закусила губу, читаючи.

Алан: “Ти впораєшся без мене?”

Я ледь тихо засміялась.

Лізі: “Постараюсь 😄”

Кілька секунд тиші.

А потім…

Алан: “Я сьогодні вночі про тебе думав.”

Моє серце… якось дивно стиснулось.

Лізі:“ В хорошому сенсі, сподіваюсь?”

Алан: “Дуже❤️”

Я відчула, як щоки стають теплішими.

Алан: “Ти сьогодні будеш найкрасивішою на тому інтерв’ю. Я впевнений.”

Я на секунду заплющила очі.

— Господи…

Лізі: “Ти навіть не бачив, що я одягну 😄”

Алан: “Мені не треба бачити.”

І от тут… я вже не змогла стримати усмішку.

Алан: “Напишеш після інтерв’ю?”

Лізі: “Обов’язково.”

Я ще раз перечитала повідомлення… і тільки тоді почала збиратись.

І чомусь тривога всередині стала трохи тихішою.

***

Єн приїхав рівно вчасно.

Я ще не встигла повністю вийти з під’їзду, як його машина вже зупинилась біля мене.

Я сіла поруч.

— Привіт.

— Сідай, — коротко кинув він.

Без погляду. Без усмішки.

Я тихо зачинила двері.

В машині було… холодно.

Не фізично.

І я автоматично потягнулась до телефону.

Алан: “Вже поїхали?”

Лізі: “Так. Він сьогодні дуже мовчазний.”

Алан: “Нервує.”

Я кинула короткий погляд на Єна.

Його руки міцно тримали кермо. Єн навіть не дивився в мій бік.

Ненавиджу ці дні. Дні, коли щось важливе зависає в повітрі, як гроза перед дощем.

Інтерв’ю.

Ми вчора проговорили всі питання. Я навіть виписала йому короткі тези — де жарт, де серйозність, де краще перевести тему. Все мало бути легко.

Але щось всередині мене все одно тривожно стискалось.

***

Студія була світла, майже стерильна.

Єн був… дивний зранку.

Зібраний. Спокійний. Занадто.

— Готова? — кинув він, навіть не глянувши на мене, поки застібав годинник.

— Так… — відповіла я, хоча це було напівправдою.

Я зайняла своє місце трохи збоку, як завжди — непомітна, але поруч.

Інтерв’ю почалось легко.

Перші питання — стандартні.

Кар’єра. Тур. Плани.

Він відповідав так, як ми і репетирували. Чітко. Впевнено. Ідеально.

Я навіть трохи розслабилась.

А потім…

— А що було найважчим на початку вашого шляху?

Я підняла очі.

Це питання було. Ми його проговорювали.

Коротка відповідь. Жарт. Перехід.

Все мало бути просто.

Але Єн… не усміхнувся.

Він замовк на секунду.

І ця секунда була надто довгою.

— Найважче? — тихо повторив він. — Напевно… відчуття, що ти нікому не потрібен.

Я застигла.

Цього не було вчора.

— Коли ти надсилаєш демо… і тобі не відповідають. Коли виступаєш перед п’ятьма людьми, і троє з них дивляться в телефони… — він злегка посміхнувся, але в очах не було жарту. — І коли повертаєшся додому, а там ніхто навіть не питає, як все пройшло.

У мене всередині щось стиснулося.

Я не знала цього.

Я… справді не знала.

І це було тільки початок.

Далі питання сипались, як і планувалось. Але відповіді…

Вони були іншими.

Глибшими.

Справжніми.

Він говорив про страх. Про провали. Про людей, які зникали, коли ставало складно.

Про самотність.

І я сиділа там… і слухала, ніби це інша людина.

Не той Єн, який постійно жартує.

Не той, який відштовхує.

А той, якого він ніколи не показує.

Нікому.

Він вже відповів на кілька питань. Глибше, ніж планувалось.

Але я відчувала — це ще не межа.

— У вас дуже сильні тексти, — усміхнулась ведуча. — Вони часто про біль. Це вигадка… чи особистий досвід?

Я напружилась.

Це питання теж було в списку.

Ми домовлялись: узагальнено. Без деталей.

Єн опустив погляд.

І я вже знала — він не відповість так, як треба.

— Особистий, — тихо сказав він.

Я стиснула пальці.

— Хочете поділитися? — обережно запитала ведуча.

Секунда.

Друга.

Він підняв очі.

І в них було щось… таке, від чого в мене перехопило подих.

— У мене була людина, — почав він. — З якою я… планував все.

Студія стихла.

— Ми були разом, коли у мене нічого не було. Взагалі. Ні грошей, ні контрактів, ні впевненості, що колись щось вийде.

Його голос залишався рівним.

Занадто рівним.

— Вона вірила в мене більше, ніж я сам.

Я відчула, як всередині стає холодно.

— А потім… коли почало виходити… — він ледь усміхнувся. — Я став іншим. Постійні поїздки. Робота. Люди. Я думав, що роблю це для нас.

Пауза.

— А вона… просто перестала впізнавати мене.

Тиша стала важкою.

— І одного дня вона сказала, що любить мене… але не такого.

Я ковтнула.

Не кліпаючи.

— І пішла.

Ведуча вже не усміхалась.

— Ви досі з нею спілкуєтесь?

Єн похитав головою.

— Ні.

Коротко.

Чітко.

Але він не зупинився.

— Найгірше не те, що вона пішла, — додав він тихіше. — А те, що я розумію… вона була права.

У мене стиснуло горло.

— Я дійсно став тим, з ким… важко бути поруч.

Це вже було занадто.

Цього точно не було вчора.

— Тому… — він перевів погляд кудись повз камери, — коли люди зараз кажуть, що хочуть бути зі мною… я не завжди вірю, що вони розуміють, на що йдуть.