Щось більше

— Я вже його загуглила.

Я закотила очі, притискаючи телефон до вуха, швидко йдучи до офісу.

— Я навіть не здивована, — сказала я.

— Ти мала б бути вдячна, — обурилась Марта. — Я роблю за тебе половину роботи.

— Я тебе не просила.

— Але ти рада.

Я посміхнулась.

— Ну… трохи.

— Отже, слухай, — її голос став серйознішим. — Алан Ковальський. 31 рік. Лев.

— Лев? — я підняла брову.

— Так. І це дуже пояснює.

— Що саме?

— Харизму, впевненість і той погляд, від якого ти вже попливла.

— Я не попливла, — тихо заперечила я.

— Лізі.

— Добре… трохи.

Марта задоволено хмикнула.

— Далі. В стосунках був, але нічого скандального. Жодних драм, жодних “він розбив мені життя”.

— Це плюс, — сказала я.

— Це величезний плюс. І ще…

— Ще?

— Всі відгуки про нього — ідеальні.

— В якому сенсі?

— В прямому. “Добрий”, “турботливий”, “з ним спокійно”, “він грін флег”.

Я засміялась.

— Ти серйозно зараз використовуєш “грін флег”?

— Так. І це рідкість, між іншим.

Я на секунду замовкла.

— Він справді такий.

— Я знаю, — сказала Марта. — І ти вже на гачку.

— Я просто йду на побачення.

— Ага. Розкажеш це мені завтра.

Я усміхнулась.

— Добре.

— І що ти вдягнеш?

— Марта…

— ЩО ТИ ВДЯГНЕШ?

— Я подумаю!

— Подумай добре.

Я засміялась і відключилась.

І на секунду зупинилась перед входом в офіс.

Серце билося трохи швидше.

Не від страху.

Від очікування.

***

— Лізі-пізі.

Я навіть не здригнулась.

— Так?

— Розклад інтерв’ю.

— Вже є.

Я підійшла і поклала папери перед Єном.

Він глянув.

— О, прогрес. Ти починаєш випереджати мої запити.

— Я стараюсь, — тихо сказала я.

— Це помітно.

Я на секунду завмерла.

Це було… майже похвалою.

***

— Нам треба підготуватись до інтерв’ю, — сказав він, перегортаючи сторінки. — Пройдемось по питаннях.

Я кивнула і сіла навпроти.

Він почав читати.

— “Як ви справляєтесь зі славою?” — він підняв брову. — Банально.

— Можна відповісти щось нейтральне, — сказала я.

— Я так і роблю завжди.

Він перегорнув сторінку.

— “Чи є у вас зараз хтось особливий?”

Пауза.

Я підняла очі.

Він дивився на це питання трохи довше.

— Це вже не їхня справа, — тихо сказала я.

Він глянув на мене.

І цього разу… без сарказму.

— Вони думають інакше.

— Але це ваше життя.

Пауза.

— Цікава думка, — сказав він.

Я знизала плечима.

— Я просто кажу, як є.

Він ще секунду дивився на мене.

— Ти завжди така?

— Яка?

— Пряма.

Я трохи усміхнулась.

— Так.

Він тихо видихнув.

— Це незвично.

— Погано?

— Ні.

І на мить…

він виглядав інакше.

Без цієї звичної холодності.

Просто… людиною.

— “Що для вас найболючіше у публічному житті?” — прочитав він далі.

Я затрималась.

— Ви не зобов’язані відповідати на це.

Він підняв погляд.

І цього разу щось промайнуло в його очах.

Глибше.

— Коли всі думають, що знають тебе, — сказав він тихо. — Але ніхто не знає.

Я завмерла.

Це було… чесно.

Несподівано чесно.

— Це хороша відповідь, — сказала я тихо.

Він дивився на мене.

І ще секунду не відводив погляду.

А потім…

— Запиши, — коротко сказав він, повертаючись до звичного тону.

І момент зник.

Ніби його й не було.

***

Протягом дня я ловила себе на тому, що дивлюсь на нього інакше.

І він теж.

Іноді.

Дуже коротко.

***

— У тебе плани на вечір? — раптом спитав він, не відриваючись від ноутбука.

Я здивовано підняла голову.

— Так.

— Вражаюче, — сухо сказав він. — І що ж такого важливого?

Я на секунду замовкла.

— Побачення.

Пауза.

Він повільно підняв очі.

— Хм.

І все.

Жодної реакції.

Тільки цей короткий звук.

— З Аланом? — додав він.

— Так.

Він кивнув.

— Логічно.

І повернувся до роботи.

Ніби це нічого не значило.

Але його щелепа трохи стиснулась.

***

Ввечері я вийшла з офісу.

І побачила машину Алана.

Він вийшов назустріч.

— Привіт, — усміхнувся він.

— Привіт.

— Готова?

— Трохи нервую.

— Не треба.

І в цей момент двері офісу відкрились.

Я обернулась.

Єн.

Він глянув на нас.

Оцінив.

Пауза.

— Лізі-пізі, не запізнись завтра, — сказав він спокійно.

— Не запізнюсь.

Його погляд ковзнув на Алана.

— Не затримуй її занадто довго. Вона тільки почала приносити користь.

Алан усміхнувся.

— Постараюсь.

— Було б чудово, — кинув Єн.

І пішов.

Ніби нічого не сталося.

***

— Він завжди такий? — тихо спитала я, сідаючи в машину.

— Зазвичай гірше, — засміявся Алан.

Я теж.

***

Набережна була красивою.

Світло ліхтарів відбивалось у воді, легкий вітер і спокій.

Після всього дня це було… ідеально.

— Тут добре, — сказала я.

— Я радий, що тобі подобається.

Ми йшли поруч.

І це було так легко.

— Розкажи ще про себе, — сказав він.

— Що саме?

— Все.

Я засміялась.

— Це довго.

— У мене є час.

Я подивилась на нього.

І почала говорити.

Про дитинство. Про Марту. Про студію. Про те, як боялась змін.

Він слухав.

Справді слухав.

— Ти смілива, — сказав він.

— Я просто намагалась щось змінити.

— Це і є сміливість.

Я трохи усміхнулась.

— А ти?

— Ти питала, з чого все почалося… — Алан ледь усміхається, дивлячись кудись убік, ніби бачить ті роки.

— Я виріс у маленькому місті біля моря. Там нічого особливого не відбувалось… але для мене це було ціле життя. Мама викладала музику. Вона й посадила мене за піаніно, коли мені було років шість. Я не одразу полюбив це… чесно. Хотів бігати з хлопцями, а не вчити ноти. Але потім… не знаю, в який момент… музика стала єдиним місцем, де мені було по-справжньому комфортно.