Прізвисько

— Лізі-пізі.

Я повільно підняла голову.

— …що?

Єн навіть не дивився на мене. Стояв біля столу, переглядаючи щось у телефоні, ніби щойно не сказав найбільш дивну річ зранку.

— Розклад на сьогодні, — спокійно додав він.

Я кліпнула.

— Моє ім’я Єлизавета, можна Ліза, а ще всі звуть мене Лізі.

— Я в курсі, — коротко відповів він. — Але так веселіше.

Я нахмурилась.

— Мені не весело.

Він нарешті підняв погляд.

Світлі очі ковзнули по мені з легкою, ледве помітною усмішкою.

— Звикай, Лізі-пізі.

Я відкрила рот… і закрила.

— Це звучить як дитячий садок.

— І ти дивно вписуєшся, — сухо кинув він.

Я тихо видихнула.

— Добре.

— О, прийняття. Ми рухаємось вперед, — додав він і знову повернувся до телефону.

Я розвернулась до столу, бурмочучи:

— Просто чудово…

— Я все чую, — спокійно долетіло ззаду.

Звісно.

***

День почався швидко.

І дуже швидко перетворився на хаос.

— Єне, нам треба затвердити контракт.

— Єне, продюсер на лінії.

— Єне, журналісти вже чекають.

— Єне, ще одне погодження.

Голоси. Дзвінки. Повідомлення.

Без пауз.

Я сиділа поруч, записувала, передавала документи, відповідала на листи.

А він… навіть не зупинявся.

— Перенесіть.

— Ні.

— Я сказав — ні.

— Це не мій формат.

Його голос був рівний.

Холодний.

Але тепер я бачила більше.

Як він стискає щелепу.

Як іноді затримує подих.

Як швидко починає говорити, коли втомлюється.

— Лізі-пізі, вода.

— Зараз.

Я швидко піднялась, принесла пляшку.

Він взяв її.

— Дякую.

Я завмерла на секунду.

Він це сказав спокійно. Без сарказму.

І це чомусь відчулось… інакше.

***

— Лізі-пізі, де файл?

— Вже відправляю.

— Було б чудово, якби “вже” означало “вже”, а не “зараз буде”.

— Відправила, — тихо сказала я.

Він перевірив.

Пауза.

— Добре.

Це було майже як комплімент.

Майже.

***

— Ти нормально? — тихо спитав Алан, коли я повернулась до свого столу.

Я кивнула.

— Так… просто багато всього.

Він усміхнувся.

— Це ще спокійний день.

Я здивовано глянула.

— Ти жартуєш?

— Ні.

Я видихнула.

— Тепер я починаю його розуміти.

Алан уважно подивився на мене.

— Обережно з цим.

— Чому?

Він трохи замовк.

— Бо він не простий.

Я тихо усміхнулась.

— Я вже помітила.

***

— Ні, я сказав ні.

Голос Єна став жорсткішим.

Я підняла голову.

Він стояв біля вікна, стискаючи телефон.

— Якщо це виглядає як пастка — це пастка. Я не підписую.

Пауза.

— Тоді шукайте інший варіант.

Він скинув дзвінок.

І на секунду просто завмер.

Я вагалась.

А потім підійшла.

— Вода, — тихо сказала я.

Він глянув на мене.

І цього разу довше.

— Дякую… Лізі-пізі.

Я трохи посміхнулась.

— Будь ласка.

Він зробив ковток.

І на секунду його плечі трохи розслабились.

Ледь помітно.

***

Обід пройшов швидко.

Без нього.

І чомусь… тихіше, ніж зазвичай.

***

Ближче до вечора я вже автоматично підлаштовувалась під його темп.

— Лізі-пізі, планшет.

— Зліва.

— Логічно.

— Я старалась.

Він глянув на мене.

І ледь кивнув.

Це було… щось нове.

***

В якийсь момент він просто сів у крісло і закрив очі.

На кілька секунд.

Я не рухалась.

І не відводила погляду.

Бо вперше за день він виглядав… не сильним.

А втомленим.

***

— Я підвезу тебе, — сказав Алан ввечері.

Я підняла очі.

— Знову?

— Знову.

Я посміхнулась.

— Добре.

***

В машині було затишно. За вікном миготіли ліхтарі.

— Ти сьогодні дуже добре впоралась, — сказав він.

— Мені здається, я просто вижила, — тихо засміялась я.

— Це вже рівень.

Я глянула на нього.

— Він завжди такий?

— Ні.

— Ні?

— Буває гірше.

Я засміялась.

— Ти мене не заспокоюєш.

— Я стараюсь бути чесним.

Ми замовкли.

І ця тиша була… приємною.

— Ти сьогодні не здалась, — додав він тихіше.

Я подивилась на нього.

— Завдяки тобі.

Він глянув у мій бік.

І на секунду погляд затримався.

Довше, ніж потрібно.

***

— Ми приїхали, — сказав він, але не відразу відвернувся.

— Дякую, що підвіз.

Я потягнулась до ручки… але не відкрила двері. Я не поспішала виходити.

І він теж не рухався.

Тиша.

Погляди.

Занадто близько.

Я відчула, як серце починає битися швидше.

Він трохи нахилився.

Я завмерла.

Ще трохи…

І—

Я тихо вдихнула. Він був близько. І від нього пахло цитрусом і чимось теплим. Так, що хотілось просунутись трохи ближче, ніж потрібно.

І він зупинився.

На мить.

Ледь помітно усміхнувся.

— Я не хочу псувати момент поспіхом, — сказав він тихо.

Я видихнула.

І теж усміхнулась.

— Це… розумно.

Він трохи відкинувся назад.

— Можна я запрошу тебе на вечерю?

Я кліпнула.

— Як… побачення?

Він глянув прямо на мене.

— Так.

Серце знову вдарило сильніше.

— Можна, — тихо сказала я.

Його усмішка стала трохи ширшою.

— Тоді я напишу.

Я кивнула.

І вийшла з машини.