Трохи ближче

Другий день почався… підозріло добре.

Я прокинулась раніше будильника. Спокійно зібралась, навіть встигла випити каву вдома і не бігла, як вчора.

— Оце вже схоже на людину, — сказала я своєму відображенню.

І щиро повірила, що сьогодні буде легше.

Спойлер: ні.

***

— Ліз, ти надіслала лист партнерам?

Голос Єна прозвучав різко, як тільки я сіла за стіл.

— Так, але…

— “Але” — це мій улюблений початок проблеми, — перебив він, навіть не піднімаючи погляду. — Я просив перевірити вкладення.

Я відчула, як напруга повертається.

— Я перевірила. Там все є.

Він повільно підняв очі.

— Тоді, мабуть, файл просто вирішив не приходити. Буває. Технології, магія, змова.

Я стиснула пальці.

— Я… перевірю ще раз.

— Чудова ідея. Можна було ще вчора, але хто я такий, щоб наполягати, — сухо додав він.

Я опустила погляд.

— Вибачте.

— Вибачення — це мило. Але файли від цього не з’являються.

— Я зараз виправлю, — тихо сказала я.

— Вражений швидкістю твоєї реакції, — кинув він і повернувся до ноутбука.

***

— Гей, — тихо сказав Алан.

Я підняла очі.

— Все нормально?

Я автоматично кивнула.

— Так.

Він трохи нахилив голову.

— Лізі.

Я видихнула.

— Не дуже.

Він усміхнувся.

— От тепер звучить правдоподібно.

Я опустилась на стілець.

— Я ж перевіряла той файл…

— Я вірю, — одразу сказав він.

Я здивовано глянула.

— Справді?

— Так. Просто він… — Алан глянув у бік Єна, — трохи перебільшує значення дрібниць.

— Я не перебільшую, — не піднімаючи голови, сказав Єн. — Я люблю, коли люди роблять свою роботу.

Я закусила губу.

— Я зроблю.

— Було б чудово, — коротко відповів він.

***

— Лізі, де розклад?

Я підскочила.

— Я поклала його вам на стіл.

— Я його не бачу.

Я підійшла… і побачила лист прямо перед ним.

Обережно посунула ближче.

— Ось.

Він подивився.

Пауза.

— Можливо, варто класти речі так, щоб їх було видно без археологічних розкопок.

Я кивнула.

— Добре.

— І без “я думала”. Думати — це наступний рівень.

Я ковтнула.

— Зрозуміла.

***

— Він сьогодні в ударі, — тихо сказав Алан, проходячи повз.

— Я вже помітила, — пробурмотіла я.

— Не приймай це на себе.

— Складно, коли це так адресно.

Він зупинився поруч.

— Гей.

Я підняла очі.

— Ти справляєшся. Справді.

Його голос був спокійний. Теплий.

І чомусь саме це трохи заспокоїло.

— Дякую.

— Завжди, — тихо сказав він.

***

Обід став порятунком.

— Пішли, — сказав Алан. — Інакше ти або втечеш, або почнеш кидатись папками.

— Другий варіант звучить привабливо, — тихо сказала я.

Він засміявся.

Ми сіли біля вікна в тому ж кафе, що і вчора. Світло було м’яке, і вперше за день мені стало спокійно.

— Розкажи про себе, — сказав він.

— Так одразу?

— Я ризикну.

Я усміхнулась.

— Я не з тих людей, у яких було якесь “вау” дитинство. Мама — вчителька. Така, яка перевіряє зошити навіть у неділю ввечері і переживає за чужих дітей більше, ніж за себе. Про батька я мало, що знаю. Він то з’являвся, зникав, знову з’являвся в моєму житті.  Після коледжу працювала в танцювальній студії. Дітей вчила. Маленьких, голосних, емоційних. Вони постійно щось забували, падали, сміялись, плакали — і це було класно.

— Це пояснює твоє терпіння.

— Думаєш?

— Після сьогоднішнього — точно.

Я тихо засміялась.

— Це було жорстко?

— Це було… вступне випробування, — сказав він.

— Я його не проходжу, здається.

— Проходиш.

Я глянула на нього.

— Ти серйозно?

— Так. Більшість не витримують навіть половини.

Я опустила погляд, трохи усміхнувшись.

— Це звучить як дивний комплімент.

— Але комплімент.

Між нами стало тихо.

Не ніяково.

Просто… тепло.

— А ти? — запитала я. — Як ти тут опинився?

— З ним, — коротко сказав Алан.

— З Єном?

— З підліткового віку.

Я здивувалась.

— Серйозно?

— Так. Він тоді теж був… складний.

— Теж?

— Тепер просто професійно.

Я усміхнулась.

— Це відчувається.

— Але він не такий, як здається, — додав Алан тихіше.

Я вже хотіла щось відповісти—

— Я вам не заважаю?

Я навіть не здивувалась.

Єн стояв поруч.

— Трохи, — спокійно сказав Алан.

— Як прикро, — відповів той і сів.

Без запрошення.

— Що обговорюємо? Моє погане виховання чи її стресостійкість? — він глянув на мене.

Я трохи зніяковіла.

— Життя, — тихо сказала я.

— О, тоді я точно зайвий. Я ж його ускладнюю, — сухо кинув він.

Алан зітхнув.

— Єн…

— Що? Я просто підтримую розмову.

Його погляд ковзнув по мені.

І затримався.

— Новенька вже не плаче?

Я опустила очі.

— Ні.

— Прогрес. Вчора я б поставив на інше.

— Єн, досить, — спокійно сказав Алан.

Він підняв руки.

— Я мовчу.

І справді замовк.

Але погляд… залишився.

***

До кінця дня я навчилась не реагувати.

Майже.

Його слова стали фоном. Колючим фоном.

***

— Я підвезу тебе, — сказав Алан ввечері.

— Не потрібно…

— Я знаю. Але я хочу.

Я посміхнулась.

— Добре.

***

В машині було тихо. Алан ввів мою адресу в навігатор.

Ми помаленько рушили.

— Ти сьогодні молодець, — сказав він.

Я тихо засміялась.

— Це не виглядало так.

— Виглядало.

Я подивилась на нього.

— Навіть після всього?

— Особливо після.

Ми говорили про роботу, про плани на наступний день і я не помітила, як ми підʼїхали до мого будинку.

***

— Ми приїхали, — сказав він.

Я не одразу вийшла.

— Дякую.

— Завжди радий.

Наші погляди зустрілись.