Перший день

Я проспала.

Не “о, ще п’ять хвилин” проспала.

А “чорт, я мала вийти з дому двадцять хвилин тому” проспала.

— НІ, НІ, НІ, — я різко сіла на ліжку, ледь не заплутавшись у ковдрі.

Серце впало кудись у живіт.

Телефон показував час, який категорично не підходив для першого робочого дня.

— Ідеально, Лізі. Просто ідеально. Вчора тебе не звільнили — значить сьогодні ти вирішила зробити це сама.

Я злетіла з ліжка.

***

Збори виглядали приблизно так:

зубна щітка в роті — я шукаю джинси

однією рукою — намагаюсь зав’язати хвіст

іншою — вже пишу Марті:

Лізі: “Я ПРОСПАЛА”

Відповідь прийшла миттєво:

Марта: “ТИ СЕРЙОЗНО???”

Лізі: “ТАК”

Марта: “Я НЕ ЗНАЮ ТЕБЕ”

Я фиркнула, виплюнула пасту і швидко вмилася.

— Спокійно. Все буде нормально, — сказала я собі, хоча виглядала як людина, яка щойно бігла  марафон.

Швидко натягнула одяг, схопила сумку і вибігла з квартири.

***

В офіс я влетіла буквально на останньому подиху.

— Добрий день, — сказала я, намагаючись виглядати так, ніби не бігла щойно кілометр.

Дівчина на рецепції ледь помітно усміхнулась.

— Доброго. Вас вже шукали.

Чудово.

— Я вже йду, — швидко кивнула я і помчала до ліфта.

***

— Єлизавето, — почувся голос Алана, як тільки я зайшла.

Я завмерла на секунду.

— Я тут! І можна просто Лізі — сказала занадто бадьоро.

Він стояв біля столу, з чашкою кави в руці, і дивився на мене… спокійно.

Навіть занадто спокійно.

— Перший день, і вже екшн, — усміхнувся він.

Я зніяковіло поправила волосся.

— Я… трохи не розрахувала час.

— Трохи? — почувся знайомий голос ззаду.

Я навіть не обернулась одразу.

Бо знала.

Єн.

— Якщо ти приходиш на роботу, де час — це буквально гроші, то “трохи” виглядає як провал, — продовжив він.

Я повільно повернулась.

Єн стояв, спершись на дверний отвір, з тією самою байдужою, трохи насмішкуватою мімікою. На ньому була темна футболка, зверху розстібнута сорочка. Рукави трохи підкочені, і на передпліччі чітко виднілось тату — чорні лінії, щось графічне, різке, з чіткими контурами.

Коли він рухався, тканина футболки трохи зміщувалась, і на мить можна було помітити ще одне — тату на грудях, яке зникало під тканиною так само швидко, як з’являлось.

І знову ці очі.

Світлі. Сіро-блакитні. Настільки контрастні з його темною зовнішністю, що здавались нереальними. Вони не просто дивились — вони ніби сканували. Швидко, точно, без зайвих емоцій.

— Добрий ранок, — сказала я.

— Для когось він, можливо, і добрий, — відповів він.

Я стиснула губи.

— Я більше не запізнюсь.

— Звучить як обіцянка, яку легко порушити.

Єн трохи нахилив голову, дивлячись на мене уважніше.

— Якщо вона виживе сьогодні, це вже буде досягнення, — додав він.

***

— Добре, — втрутився Алан. — Лізі, перше завдання.

Я була готова.

Ну… майже.

— Кава для нього, — він кивнув у бік Єна. — І одразу на зустріч.

— Яку саме? — запитала я.

— Подвійний еспресо, без цукру, але з краплею молока. Не гаряча. І не холодна.

Я кліпнула.

— Це як?

— Ти розберешся, — сказав Єн і розвернувся.

Чудово.

***

Я стояла біля кавомашини і дивилась на неї, як на ворога.

— Добре… подвійний еспресо… крапля молока… не гаряча… — бурмотіла я.

— В тебе вийде, — сказав хтось поруч.

Я обернулась — бариста (я навіть не помітила, що тут є окрема людина для кави) дивився на мене співчутливо.

— Вперше? — спитав він.

— Дуже помітно?

— Трохи.

Я нервово усміхнулась.

— Зроби… щось середнє, — попросила я.

Він кивнув.

***

Коли я повернулась, Єн вже сидів за столом, переглядаючи щось у телефоні.

Я поставила чашку перед ним.

— Ваша кава.

Він навіть не подивився одразу.

Зробив ковток.

І завмер.

О ні.

— Це що? — він повільно підняв очі.

— Кава, — обережно відповіла я.

— Я в курсі, як це називається, — сухо сказав він. — Питання в іншому: чому вона на смак, як компроміс між чаєм і розчаруванням?

Я відчула, як щоки почали горіти.

— Я зробила так, як сказали.

— Тобі сказали конкретно, — відповів він. — Це… щось інше.

Я схрестила руки.

— Це кава.

— Це трагедія.

Я опустила очі.

— Я перероблю, — швидко сказала я.

Алан тихо засміявся.

— Добре, досить, — сказав він, втручаючись. — Я замовлю іншу.

— Не треба, — холодно кинув Єн, відсуваючи чашку. — Я переживу.

— Ні, не переживеш, — спокійно сказав Алан. — Ти будеш нити пів дня.

Я здивовано подивилась на нього.

Єн теж.

— Серйозно? — підняв брову він.

— Серйозно, — кивнув Алан. — Я знаю тебе десять років.

І тут… щось змінилось.

На секунду.

Вони подивились один на одного — і в цьому погляді було щось інше.

Не робота.

Дружба.

Справжня.

— Замов, — здався Єн, закотивши очі.

Алан усміхнувся.

— Ось і добре.

Потім він повернувся до мене.

— Не бери до голови, — тихо сказав він. — Він так зі всіма.

— Це має мене заспокоїти? — прошепотіла я.

— Ні. Але це правда.

Я видихнула.

— Добре.

***

День пролетів швидко.

Занадто швидко.

І занадто напружено.

Я плутала дрібниці, бігала між кабінетами, намагалась запам’ятати все одразу.

Єн час від часу кидав у мене свої саркастичні коментарі.

— Вражаюча швидкість. Шкода, що не в правильному напрямку.

— Ти коли-небудь робиш щось з першого разу?

— Я починаю думати, що ти тут для контрасту.

Я стискала зуби. Але відповідала. І не здавалась.

***

Обідати ми вирішили поза офісом.

— Пішли, я покажу тобі нормальне місце, — сказав Алан.

— Тут є “нормальне місце”? — здивувалась я.

— Є. Це моє улюблене кафе.