За лаштунками серця

Новий початок

Я ніколи не думала, що одного дня стоятиму перед скляними дверима великого офісу в центрі міста і намагатимусь не розлити каву собі на пальто.

— Ну, звісно, — пробурмотіла я, дивлячись на пляму, яка вже почала з’являтися на паперовому стаканчику. — Ідеальний початок, Лізі. Просто ідеальний.

Я зробила глибокий вдих і притиснула стакан міцніше. Серце билося так, ніби я зараз не на співбесіду йду, а на сцену перед тисячами людей.

Хоча… в певному сенсі так і було.

***

Ще місяць тому моє життя було максимально… передбачуваним.

Я працювала і адміністраторкою, і викладачем, і, здається, навіть прибиральницею в маленькій танцювальній студії. Любила дітей, любила музику, любила відчуття, коли маленькі ніжки намагаються повторити рухи і дивляться на тебе, як на супергероя.

Але платили там… смішно.

І ще смішніше було те, що власниця студії вважала, ніби я маю жити ентузіазмом.

— Лізі, ти ж робиш це з любові! — казала вона, коли я обережно піднімала тему зарплати.

Любов’ю комуналку не оплатиш.

Остаточно мене добив день, коли я стояла в магазині і рахувала, чи вистачить мені грошей на нормальний шампунь чи знову брати найдешевший.

Тоді я прийшла додому, відкрила ноутбук і сказала сама собі:

— Все. Досить.

І почала шукати роботу.

***

Оголошення я знайшла випадково.

“Потрібен особистий помічник відомого артиста. Висока стресостійкість, організованість, готовність до ненормованого графіку.”

Я відіслала своє резюме і після кількох етапів співбесід мене запросили на реальну співбесіду. І вони нарешті озвучили до кого я так ретельно хотіла потрапити на роботу.

Я навіть не одразу повірила.

А коли побачила ім’я… мало не вдавилась чаєм.

Єн.

Той самий Єн, чиї пісні грають у кожній кав’ярні. Той самий, про якого пишуть всі новини. Той самий, якого або обожнюють, або ненавидять.

***

— Ти або йдеш, або я сама тебе туди занесу, як мішок, — сказала мені Марта по телефону.

Марта — моя найкраща подруга з дитинства. Ми разом проходили все: перші закоханості, перші розчарування, перші дурні рішення.

І всі мої “ой, я не впевнена” вона ненавиділа.

— Я йду, — зітхнула я, дивлячись на себе в дзеркало.

— Що на тобі?

— Джинси, біла сорочка і піджак.

— Волосся?

Я машинально провела рукою по своїм темним, трохи хвилястим пасмам.

— Розпущене.

— Очі підкреслила?

— Марта!

— Що “Марта”? Ти йдеш до зірки, Лізі, а не в продуктовий.

Я закотила очі, але посміхнулась.

— Все нормально. Я виглядаю… нормально.

— Ти виглядаєш класно. Просто не забудь, що ти в першу чергу професіонал, а не його фанатка.

— Я і не фанатка.

— Ага, розкажи це своїм плейлистам.

Я відключилась, але настрій трохи вирівнявся.

***

Я ще раз глянула в дзеркало.

Невисока. Худенька. Темне волосся. Зелені очі, які зараз виглядали трохи налякано.

— Все буде добре, — прошепотіла я сама собі.

***

І ось тепер я стояла тут.

Скляні двері. Великий хол. Люди в дорогому одязі, які рухаються швидко і впевнено, ніби точно знають, куди йдуть.

А я — з кавою і страхом зробити перший крок.

— Вперед, — тихо сказала я і зайшла всередину.

***

Всередині все було ще гірше.

Ну, в сенсі… крутіше.

Світло. Мармур. Скляні перегородки. Люди з гарнітурами, які говорять одночасно по двох телефонах.

Я відчула себе… маленькою.

— Добрий день, — сказала дівчина на рецепції.

— Д-добрий… я на співбесіду. Єлизавета Соколова.

Вона швидко щось перевірила в комп’ютері.

— Вас чекають. Третій поверх, кабінет 305.

Я кивнула і пішла до ліфта, намагаючись не перечепитися через власні ноги.

Спойлер: майже перечепилась.

***

Двері кабінету 305 були відкриті.

Я обережно постукала.

— Заходьте.

Голос був спокійний. Теплий.

Я зайшла — і одразу побачила його.

Світле волосся, трохи недбало вкладене, ніби він не витрачає на це багато часу, але все одно виглядає ідеально. Не холодний блонд, а теплий — майже медовий при світлі ламп.

Очі — сірі. Спокійні. Дуже уважні. Ті, що не ковзають по тобі, а реально дивляться. І від цього стає трохи ніяково, але… приємно.

Він був у простій футболці і сорочці зверху, рукава закатані до ліктів. На зап’ясті — годинник. Нічого зайвого, але все виглядало дорого і зібрано. Як і він сам.

Він сидів за столом, трохи нахилившись вперед, ніби вже був зацікавлений розмовою, яка ще навіть не почалась.

— Єлизавета? — він встав.

— Так.

— Я Алан.

Ми потиснули руки, і я одразу відчула дивне полегшення.

— Сідайте, не хвилюйтесь, — сказав він.

Легко сказати.

***

Ми почали говорити.

Він задавав питання — про досвід, про організацію, про стрес.

Я відповідала чесно. Іноді занадто чесно.

— Я іноді буваю неуклюжою, — зізналась я.

— Це навіть плюс, — усміхнувся він. — У нас тут всі занадто серйозні.

Я розслабилась.

І саме в цей момент двері відчинились.

***

Я навіть не одразу зрозуміла, що сталося.

Просто повітря ніби змінилось.

Він зайшов, не дивлячись на мене. Це був Єн. Вірніше, Ян Тарнавський. Це його справжнє імʼя.

Високий. Темне волосся — настільки чорне, що віддавало холодним відблиском. І очі…

Я підняла погляд — і зависла.

Світлі. Сіро-блакитні. Різкий контраст.

Наче лід.

— Я сподіваюсь, це щось важливе, — сказав він, навіть не привітавшись.

Його голос був спокійний. Але в ньому було щось… колюче.

— Це співбесіда, — відповів Алан. — Нова помічниця.

Тепер він подивився на мене.

Прямо.

Оцінив.

І я відчула, як мені хочеться або втекти, або сказати щось різке.

— Серйозно? — він злегка підняв брову. — Вона виглядає так, ніби загубилась по дорозі в бібліотеку.

Я кліпнула.

Раз.

Два.

І усміхнулась.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше