Розділ 4

-Вийдем погуляти?

-Так, можна.

-Тут я набила своє тату, добре зробили.

-Тату? І що ти набила, покажеш?

-«Народжена щоб померти», під серцем до кінця

життя.

-Ну, Христино, це дуже… не кожен наважиться на

таке.

Другий семестр першого курсу, останні дні коли

мені ще шістнадцять, і я обдумую чи варто якось

святкувати з друзями з гуртожитку, чи достатньо

добре я їх знаю щоб нам разом повеселитись, та

най головніше чи будуть вони це цінувати. Але я

швидко збагнула що ні – воно того не варте, це так

просто, якщо вартувало б тоді я навіть не ставила

собі цього питання а одразу думала де його прове-

сти та кого покликати. Мені сімнадцять, мене ото-

чує моя сім’я та родичі, але не моя люба матуся.

Пробирає аж до сліз, я б все віддала щоб ти була

поруч, ти незамінна.

Все вже звичне: гуртожиток, пари в корпусах та на

лавочках бо вже весна, на вихідних довгоочікувані
зустрічі з двоюрідною сестрою та кулінарною хви-

линкою яка майже завжди закінчувалася через

приблизно місяць бо ми все згадували наші не

вміння разом щось приготувати знову і знову. І

знову все по колу, понеділок, ранній підйом тільки

тепер сідаєш не на шкільний автобус а на рейсо-

вий до міста, знову біжиш щоб не запізнитись за-

надто сильно, та сподіваєшся не заснути на парах,

після, такий спокій на душі як тільки виходиш

пройтись, вулицями міста Чернівців, дерева розк-

вітають, той запах свіжої трави та пташки. І все

чого я хотіла, так само відчути себе – вільною наче

пташка. І ніби життя не погане, але гроші продов-

жували кудись зникати і навіть якщо це були якісь

копійки, було важливо нарешті розібратись чи це

вона їх крала, та домовитись про це. Я бачила що

дівчата по кімнаті не сильно й хотіли зі мною го-

ворити, жартувати та відкриватись як це було спо-

чатку мого заселення сюди, тому я не зовсім розу-

міла в чому справа. Але одне було ясним, без до-

казів мені не виграти, це і стало моєю метою. Тож

настав день коли мені пощастило:

-Привіт Христя.

-Привіт Надійка, як пари, як день пройшов?

Звісно вона прогулювала пари, можливо це було

одне з найбільш дивнішим що вона робила та че-

рез що мені здалось з самого початку що щось не

так. Тому не дивно що вона 24/7 в кімнаті, ми вже

звикли. Я залишила свою сумку з книжками та в

маленькій кишені пару десятків гривень, коли за-

микала блискітку то зробила це не до кінця та за-

пам’ятала як залишила сумку, вийшла з кімнати

ніби то в туалет. Спеціально не стала довго чекати

за дверима щоб її спалити якщо це вона. Таке об-

легшення та тягар і смуток одночасно. Я не поми-

лялась, весь цей час вона крала в мене мої гроші,

крала навіть копійками та дрібними, але вона зав-

жди могла попросити їх у нас, або якусь іншу до-

помогу якщо в неї бракувало грошей, я б з радістю

поділилась своєю їжею і дівчата думаю також. Але

ні, вона не виглядала з бідної сім’ї, в неї ніколи не

бракувало грошей, вірогідно її забагато чого хоті-

лось але точно вистачало на базові потреби. Ці-

каво що дівчата другого та третього курсу навіть

не здогадувались хто з нами спить в одній кімнаті.

Я не змогла тоді нічого її сказати, я планувала спо-

чатку довести це Соломії та Богдані, щоб мати

чим себе захистити, тому не стала. Подумала що

можна так само все повторити тільки залишити

свого телефона в сумці який все це спіймає на ка-

меру. Прогулюючись як за звичай на одинці, я не

витримала своїх думок в голові та написала Хрис-

тині :

-Я знаю що це ти, знай що в мене не лишилось бі-

льше до тебе довіри.

-Надійко, що ти таке кажеш?

-Так ще й в Піст.

Бо вона подавала вигляд дуже віруючої люди,

тому самій як християнці було дуже образливо що

в людини такі моральні порушення. Все дійшло до

того, що один раз я також заглядала у її сумку щоб

впевнитись чи там не заховані мої зниклі гроші, я

знайшла на листочку написану від руки молитву.