ЖАНЕТ

Я подивилася на Майлза з надією, що він зараз скаже, що це сон... Та він мовчав.
Чорт!Чорт!Чорт! Чому успіх так дорого коштує?! Так... Зараз не час для паніки.
—Майлзе, з'їдь на край дороги. Побачимо, що зробить автомобіль позаду.
Я сказала це так, як ніколи не говорила. Надто спокійно й надто серйозно для такої ситуації, але мені потрібно було тримати контроль над емоціями.
—Жанет, це не найкраща ідея. Цим ми наражаємо себе на небезпеку... Ти впевнена?
Я бачила, що він хвилюється, це і не дивно, я теж, але наразі без цього ніяк.
—Я зараз впевнена, як ніколи. Тому благаю. Зупини машину. Нам немає чого втрачати. Прямо зараз нас прослуховують. Не життя, а бойовик якийсь...
Майлз зупинив наш автомобіль. Моя рука потягнулася до ручки дверцят, але він схопив мене за зап'ястя іншої руки.
—Що ти робиш?!
Крикнув він з чимось схожим на тривогу в очах.
—Виходжу на вулицю.
—Навіщо? Це вже надто небезпечно.
—Майлз, ти зараз серйозно? Надто небезпечно? В такій ситуації дихати це вже небезпека.
—Але!...
—Все. Я виходжу, без "але".
Я вирвала своє зап'ястя з його руки і відчинила двері. Я вийшла з авто. Позаду, приблизно в двадцяти метрах від нас той же автомобіль-чорний BMW.
Я почула, як дверцята Майлза теж відчинилися. Він теж вийшов на дорогу.
—Нахіба ти це робиш?!
Я не хотіла, щоб він теж виходив! Це мої проблеми, а це значить, що я з ними маю розібратися!
—Бо я буду картати себе до кінця життя, якщо з тобою щось станеться, а я буду стояти осторонь.
Це було... Сильно. Можливо вперше про мене хтось так сказав. Я відчула легкий жар на щоках. Ні! Ні! Ні! Ні! Він не має бачити, що я почервоніла! Я швидко поплескала руками по щоках, щоб стерти той нещасний рум'янець. Та схоже, він вже помітив бо прикривши рот своєю великою долонею він тихо засміявся.
—З-з чого ти смієшся?...
Якось надто тихо і сором'язливо спитала я.
—А... Ну... Не звертай уваги...То я анекдоти згадую, щоб не так страшно було...
Він знову ледь посміхнувся. В його очах був щирий сміх. Зараз він... По-особливому гарний... Ой... Ця думка випадково виплила, але тепер крім неї, я ні про що не думаю.
Так. Потрібно повертатись до плану.
—Якщо ти вже вирішив мені допомогти то ідемо в он ту підворотню.
Я кивнула на доволі таки темну частину вулиці.
—Що ти собі вже надумала?
—Якщо ти вже погодився допомагати то мовчи і слухайся.
—Добре-добре...
Він підняв руки в жесті поразки.
Ми пішли в ту підворотню. За нами було чутно кроки. Вони були тяжкими і явно нехорошими. Коли ми подивились хто це, побачили трьох масивних постатей. В чорному одязі. А точніше—в чорних смокінгах.
Стильно. Хоча б якийсь плюс. Вони наблизились до нас. Ми вперлися спинами в стіну позаду.
Один з них заговорив.
—Верхівка говорила брати лише дівчисько. А з нею ще хтось.
Другий оглядів пронизливим поглядом мене і Майлза.
—Схоже, її дружок чи щось типу того. Неважливо. Беремо обох. Бо будуть проблеми, якщо він щось розпатякає поліції.
 

Що бляха?! Вони з глузду з'їхали?!
 

—Хто ви такі?!
Третій подивився на мене.
—Цить дівчисько. Ігри закінчилися.
Я помітила, як кулаки Майлза стиснулися. В наступну секунду він вже вдарив одного з громил у лице. Я витягнула з тієї самої ніжно-рожевої лакової сумочки перцівку і бризнула двом іншим в очі. Так, в мене весь цей час була з собою перцівка, ну то й що?
Ми хотіли втекти, але лишень ми обминули їх, як я побачила, як Майлз падає, а в наступний момент відчула удар по голові чимось важким. Я втрачаю свідомість... Ось тобі, Жанет, і закулісся слави...