ЖАНЕТ

—Тоді повертаємось до міста?
Він, напевне, вирішив уточнити в мене цю деталь.
—Так. Якщо винного схопили, то чому б ні?
Через 15 хвилин ми вже їхали в авто по трасі. В мене було дивне відчуття. Типу... Переслідування. На трасі був лише наш автомобіль і ззаду ще один. Можливо... Це мене і хвилює. Але... Моя інтуїція підказує, що тут щось не так.
—Майлз... В мене таке відчуття ніби нас переслідують.
—Справді? В мене теж є це відчуття...
—Мені здається надто підозрілим отой автомобіль позаду.
Я кивнула головою в бік задньої частини авто. Чорна і надто блискуча BMW. Тоновані вікна і номера не Нью-Йоркські. Людей всередині не видно. Ще й погода, як назло похмура. Авто позаду дивно пересувалось. Коли ми збільшували швидкість воно теж збільшувало, а коли ми зменшували-вони теж.
—Тут є два варіанти. Або це просто туристи, які побачили, що в нас американські номера і вони вирішили послідувати за нами, щоб не заблукати. Або нас справді переслідують.
Він сказав це серйозно, хоч і з невеликою ноткою гумору на першому варіанті.
—Перший варіант звучить безпечніше. Проте другий правдивіше...
—Давай їхати ніби ми нічого не помітили. Лишень ми заїдемо в місто стане ясно хто це, і що вони хочуть зробити.
Я мовчки кивнула погоджуючись. Ми поїхали далі в тиші. Я подивилась на маленький екран, де тихо грала музика. Він яскраво світився. Знизу, в лівому кутку бликали білі цифри-23 хвилини. Мабуть, це час до місця призначення. Майлз, на мій подив, був спокійним. Чи мені так здається? Можливо моя психіка вже намагається знайти спокій усюди? Я знову подивилась на цифри-20 хвилин. Двадцять хвилин і я буду або вбита разом з Майлзом або ж вкрадена. Але надія, що ми доберемося додому цілими і неушкодженими живе в моїй голові, душі і серці. 
Мій телефон різко задзвонив. Господи, я аж підскочила с переляку. Я поглянула на екран, мені телефонувала Олена.
—Алло? Щось сталось?
Я запитала намагаючись заспокоїти дихання після короткого переляку.
—Жанет, ви зараз де?
Її голос був серйозним і стривоженим.
—Ми їдемо по трасі, в місто. Щось сталось?
Я чекала відповіді. Нехороше передчуття з'їдало зсередини, але я мовчала.
—Жанет. Зараз не хвилюйся. І будь ласка, не видавай своєю поведінкою, що щось не так.
Що за? Що не так? Я нічого незрозуміла...
—Олено, що сталося? Що не так?
—Твій дім підпалили. Пожежники встигли врятувати лише Мотю й Сонечка.
Що?! Господи! За що мені це?! Мій дім, його більше немає. Мотя-мій кіт, а Сонечко це мій собака, Сембернар.
—З ними все гаразд?
Занепокоєно ледь не викрикнула в трубку я.
—Так... З ними все добре... Зараз вони в мене. 
—Хоч це добре...
—Жанет, мені телефонують з поліції, не можу говорити, подзвоню коли буде якась інформація.
—Гаразд, бувай.

Останню фразу я сказала в шоці, з приреченою інтонацією.