ЖАНЕТ

—Жанет! Скоріше! Твій вихід!
Пролунав голос мого менеджера, Олени.
—Я вже йду!
Я встаю і спотикаючись об якісь кабелі на підлозі вибігаю в коридор. Паралельно цьому розмовляю сама з собою в думках.
—О... Ну так, звичайно! Хто ж іще окрім мене може запізнитись на власний вихід на сцену?!
Коли я добігла до закулісся, там стояла Олена з м'яко кажучи незадоволеним лицем.
—Де тебе носить?! Тебе переставили в розкладі! Твій вихід через дві хвилини!
Від її дзвінкого голосу в мене задзвиніло у вухах. Вона завжди така. Любить прочитати нотації, а після виступу похвалити. Ще хвилина і мій вихід. Я буду на сцені не вперше, проте це не змінює залізо-бетонного факту, що мені страшно.
—Шановні глядачі, будь ласка, зберігайте спокій. Концерт переноситься на невизначений час через виникнення деяких проблем.
Це був голос ведучої. В залі стало майже тихо, лише шепіт всіх глядачів і прихильників.
—Олено, що сталося? Які такі "проблеми" могли виникнути?
Олена подивилася на мене з тривогою в очах і поклавши мені руку на плече потягнула в сторону.
—Ти мені даси відповідь чи ні?
Роздратовано промовила я майже пошепки.
—Так. Десь поміж отих людей вбивця.
Вона коротким кивком голови вказала на тисячі глядачів.
—Що?! Як це могло статися?! Куди дивилась охорона залу і периметру?!
Вирвалось у мене трішки голосніше ніж я очікувала. Олена швидко закрила мені рота долонею і прошепотіла на саме вухо.
—Ти що, з розуму зійшла?! Не кричи і не розводь паніку. Люди можна сказати в безпеці. Ціль—ти.
Як після таких новин не розводити паніку?! Мене вбити хочуть, а я мовчати маю?! Подумала я. Олена помітила, мій страх і продовжила говорити пошепки.
—Зараз ти швидко переодягаєшся в інший одяг. Волосся збираєш так, щоб його не було видно. За тобою прийде Майлз. Він забере тебе до себе. 
—Чому до нього? Хіба ж я свого дому не маю?
Здивовано запитала я.
—Біля твого дому засада.
Тихо відповіла Олена.
—Добре...
Приречено промовляючи це слово так, ніби мене змушують в каналізаційному тунелі сидіти аби вижити, а не вдома у мого продюсера і вчителя вокалу — Майлза. Я послухалася Олену і пішла до себе в гримерку. Там я змінила макіяж, який бляха наносила цілу годину перед концертом! Змінила одяг, вдягнувши сіру футболку з якимось надписом, а зверху накинула чорну зіп-худі з капюшоном. Зробивши дві косички натягнула капюшон і почала чекати поки прийде Майлз. 
  Я просиділа не довго, хвилин сім від сили, коли в двері постукали, я обережно відчинила. На порозі стояв Майлз. Його ріст закрив мені світло від люстри, яка противно миготіла на стелі, ріжучи очі усім навколо. Який в нього ріст? 190 сантиметрів? 185? Та зараз не про це. Я відчинила двері повністю і впустила його.
—Привіт... Вибач, що зустрілись за таких обставин...
Промовила я трохи ніяковіючи від змішаних емоцій після всього. Я відчула ніби він затримав погляд на мені трохи довше ніж потрібно... Чи мені здалося? 
—Обставини серйозні, тому тебе не має зараз хвилювати те, що я допомагаю тобі не стати для когось здобиччю.
Він промовив це настільки серйозно, що я завмерла.
—Д-добре... Тоді... Ми можемо іти.
Я взяла рожеву лаковану сумочку зі стільця в руки. Майлз глянув на мене і повернувся до дверей.
—Пішли. Хутчіш.
Він вийшов у коридор і я за ним. Біля головного і першого чорного входів могла бути засада, тому ми вийшли через другий чорний вхід, про який мало хто знав. Та й якщо чесно то я й сама про нього не знала. Ми пішли до парковки. Сіли в автомобіль Майлза. В ній пахло освіжувачем повітря і його одеколоном. Він сів за кермо, а я збоку, на пасажирське місце. Ми їхали в тиші. Незвична, напружена пауза. Ми їхали по нічному Нью-Йорку і попри 
небезпеку я відчула дивне відчуття... Комфорт. Ми їхали довго і я навіть не одразу помітила, як ми виїхали за місто. Та коли помітила знову напружилася. Що таке? Куди ми? Майлз живе ледь не в центрі міста. Олена казала, що він забере мене до себе. Невже він зрадник і заодно з вбивцею?
—Майлз, куди ми?...
Обережно запитала я надіючись всім серцем на те, що він пояснить це логічно.
—За мною здається слідкували коли я їхав за тобою. Від самого мого дому. Тому туди не можна. Вбивця або його спільник знають де я живу. Тепер ми їдемо в мій заміський будинок. Про нього не знає ніхто. Ну, окрім Олени і звичайно ж правоохоронних органів.
   Я видихнула з полегшенням. От дурепа... Як я могла повірити,що він зрадник? Він мене рятує, а я йому недовіряю.
Я подивилась на нього. Він уважно слідкував за дорогою. Чомусь до мене прийшла думка, що він дуже красивий коли веде автомобіль...