ГЛАВА 55

     Марія.

- Дуже миле місце, Максе! - промовляю, бо мені й справді дуже сподобалася вечеря і затишний ресторанчик неподалік від центру Києва.

- Я радий, що тобі сподобалося. - відповідає та торкається моєї руки. - Мені здається, чи ти трішки сумна? - цікавиться він.

- Це не сум. Швидше роздуми, навіяні гарним місцем. - відповіла йому.

- І про що ж твої думки? - зазирає в очі. - Я можу допомогти?

- Хіба порадою. - сміюся. - Зараз, коли завдяки тобі більше не маю суттєвих боргових зобов’язань, знову хочу повернутися до втілення своєї мрії. 

- Мрії це чудово. - притягнув мене ближче до себе. - А ще, вони швидше втілюються коли ними ділитися. - ніжно цілує мене в скроню. 

- Чи це така таємниця? - дивиться прямісінько мені в очі.

      Зараз, він так близько, що подих переймає.

- Які вже таємниці від тебе! - червонію. - Якщо цікаво, то можу показати свій власний проект.

- Звичайно цікаво! - щіро зізнається. - Треба кудись їхати? - намагається вивідати подробиці.

- Так! - киваю, а потім диктую адресу.

     Вже за п’ять хвилин, Макс витискає газ і його автівка повільно рушає. Я з острахом чекаю, що ж скаже Мельник коли побачить мою мрію. Буде здивований, вражений, розчарований? Від хвилювання аж долоні спітніли.

      Напевно, Макс це відчув, бо обережно стиснув мою тендітну жіночу долоньку в своїй руці.

- Все буде добре! - підбадьорливо промовив. - Все вирішимо! Я буду поряд.

     “Чи не цих слів, насправді, чекає кожна дівчина, якою б сильною та самодостатньою вона не була. Адже кожна з нас, хоче підтримки та чоловічого плеча, підставленого у скрутну хвилину. От і я зовсім не вийняток. Особливо пригадуючи останні часи, як скрутно було триматися на плаву. Прораховувати все… Звісно для цього потрібні не лише знання, а й талант. І без невірних кроків та невдач, в моєму випадку не обійшлося. 

      Та що там, я ледь все не втратила! Але все ж таки мені вдалося зберегти свою мрію!”

- Це тут! - схвильовано промовляю.

      Йорзаю на сидінні у передчутті, доки Макс паркує автівку біля узбіччя.

    Це місце вже встигло трішки змінитися. З'явилися перші ознаки занедбаності. Десь фарба облупилася, та й вікна не завадило б гарно вимити.

     Дістаю з сумочки ключі і відчиняю двері: великі, масивні, старовинні, які я зберегла, хоч мені і радили позбутися їх, замінивши на пластикові. Та я бачила в цих дверях їх історію,  автентичність. Скільки цікавих особистостей торкалися цієї залізної ручки? Тільки вони пам’ятають.

     Макс зупинився на порозі, роззираючись на всі боки. Його погляду відкрився не тільки простір, а мій власний світ, у вигляді кафе та арт-студії одночасно. Шкода, що в мене так і не вийшло зробити це місце по справжньому популярним. 

- А мені подобається! - видав з захопленням він після паузи.

- Справді? - з надією в голосі запитала я.

- Так! Досить цікаве місце. - кивнув Мельник. - А на другому поверсі що?

     Торкнувся дерев’яного поруччя і зробив перші кроки по сходам, які ведуть вгору. 

- Поглянь сам. 

     І ми удвох, тримаючись за руки підіймаємося на другий поверх.

    Нас зустрічають столики, барна стійка, а ще великий рояль у кутку, штори минулої епохи та більш сучасні картини, все у стилі старовинного Києва. Наче речі двох поколінь сплелися воєдино: сучасна техніка з сердечними нотками старовини… Чогось рідного, давно відомого і навіть трішки забутого.

- То ось вона причина через яку почалася вся історія з пошуком фінансів? - Макс поглянув на мене.

- Так! Я не могла собі дозволити втратити це місце. - погодилася. - Коли я тільки починала, навіть уявити не могла, які це витрати. Як все складно! І що прибуток зовсім не наступає відразу. Я стільки всього тоді не знала… Але, озираючись на минуле, все ж таки рада, що ризикнула! - схвильовано відповідаю Максу.

- І я радий, що ризикнув і стрибнув тоді у воду. - сміється і обіймає мене.

      Нахиляється до моїх губ і цілує мене: ніжно, повільно, що стає одразу гаряче. 

- Тут вже гарно, а буде ще краще! - впевнено відповідає і підморгує мені.

     “І я розумію, що так і буде! Вперше в мене більше не болить серце від переживань, бо відчуваю, що  все вийде!”