ГЛАВА 54

Марія.

     Увечері наступного дня, повертаюся з магазину і завмираю. Біля мого будинку, поряд зі своєю автівкою, стоїть Макс, тримаючи в одній руці телефон, а в іншій величезний, шикарний букет з білих троянд.

- А я саме тебе набираю! - посміхається до мене.

- Привіт! Це мені? - збентежено запитую.

- Звичайно! - передає мені квіти і забирає з моїх рук пакунок з продуктами.

- Дякую! Квіти дуже гарні. - вдихаю ніжний аромат троянд і тішуся немов дитина.

- Що запланувала на вечір? - цікавиться, доки ми удвох прямуємо до дверей моєї домівки. - Може повечеряємо разом?

- Залюбки. - одразу погодилась. - Трішки зачекаєш, доки я переодягнусь у щось більш підходяще.

     Пропускаю його вперед до своєї квартири. 

- Наприклад червону сукню? - Макс таємниче посміхнувся, наче той кіт перед мискою сметани.

- Сподобалася сукня? - спостерігаю за ним, закусуючи губку.

- Дуже! - киває та займає місце на дивані в гостьовій кімнаті. 

- Зачекай! Я дещо забув. - тягнеться рукою до потайної кишені свого стильного темно-сірого жакета. - Ось, тримай. Здається це твоє.

     Протягує мені паперовий чорний згорток, перев’язаний срібною стрічкою.

- Що це? - розгублено запитую.

- Поглянь! - пересмикує плечима Макс. 

Тремтячими пальцями обережно розгортаю і ошелешено підіймаю очі на Мельника.

- Звідки? Де ти їх взяв? 

      Проводжу подушечками пальців по мерехтливим камінцям сімейних дорогоцінностей.

- Педуард просив передати з найщирішими побажаннями! - відповідає. - Ну добре, про його щирість я щойно перебільшив.

- Що ти йому зробив? - злякано запитала.

- Та нічого такого!  Принаймні, нічого такого, що справді хотів би зробити з цим покидьком. І ще… Той борг, його вже теж немає.

- То я тепер винна тобі? Це ти оплатив за все? - підозріло кошуся на нього.

- Так, винна! Десяток поцілунків для початку! - сміється. - З якого б дива я платив якомусь покидьку. Скажімо так, він провів аналіз свого життя, визнав, що жив не по совісті, і одразу вирішив виправитися…

- Він… Виправитися? - недовірливо перепитую, ще не до кінця повіривши в те, що зараз відбувається. 

- Просто я вмію бути дуже переконливим. 

- Он як! - кусаю губки.

- То ми йдемо кудись? - знову посміхається цей хитрун.

- Так! - виходжу з заціпеніння. 

     І починаю літати по квартирі. То квіти у вазу поставила. То сукню в шафі нашвидкоруч підібрала, бо речі в яких я була в Туреччині мені так ніхто і не повернув. Макс лише водить очами, як я ношусь по кімнатах.

      Макс.

     Така смішна і водночас по зворушливому мила. Як вона здивувалася та зраділа речам, які я їй повернув. А ще - квітам, наче б то маленькому прояву уваги, але така щира реакція.  

      Дивовижні відчуття! Кожен мій крок стовідсотково вартий того. 

     Домовилися з Марком, що я не обмовлюся про те, що він все знає. Це буде наша маленька таємниця. 

     Зате, для його дружини теж вийшов приємний сюрприз - триденний відпочинок на березі Егейського моря. Після “розбірок” з покидьком Едіком,  до України повернувся  вже сам. 

      Педуард таки не збрехав, і дійсно, один з його посіпак в призначеному місці віддав мені згорток з коштовностями.

       І ось я тут... 

      Тішуся, що зміг вирішити, може не всі, але хоча б одну з проблем Маші.

- Така сукня підійде? - питає в мене червоніючи.

- Красуня! - відповідаю видихаючи, бо справді в захваті від її темно-синьої коротенької сукні.

      Відчуваю, як кров по судинах починає литися пришвидшено. 

     Дуже хочу доторкнутися до неї, поцілувати, але розумію, що не зможу себе контролювати і красива одежина відразу опиниться на підлозі. А я хочу, щоб все було красиво. Хочу почати з початку, неквапливо пізнавати Машу. 

     Маю надію, що мені вистачить витримки і я не зірвуся, варто нам залишитися наодинці. Тому, зараз і стискаю щосили поруччя дивану на якому сиджу. Знали б Ви, чого мені вартує цей самоконтроль.