ГЛАВА 53

     Марія.

    Наступного ранку, щойно розплющила очі, отримала сповіщення від Макса на свій стільниковий телефон, - “Вибач, Машульо, виникла невідкладна справа. Побачимось одразу, щойно повернуся! Вже скучив!”

    Не так якось я уявляла сьогоднішній день. А якщо Мельник пошкодував про чергову зустріч зі мною? Або взагалі, вчора Марк потягнув його до клубу, а сам би він цього не зробив…

     Ось так, ми дівчатка, схильни накрутити себе до хворобливого стану.

    Натомість Олег, зателефонувавши, почав завалювати питаннями, як все пройшло, та чи вийшло мені повернути мій борг…

    Звичайно, завдяки вчасній появі Макса та Марка мені вдалося зберегти солідну частину від першого виграшу. Цієї суми, звісно, не достатньо, та і Едік кудись чудесним чином подівся. Навіть його посіпаки перестали набридати з нагадуванням, що час сплив.

      Чи не занадто це все дивно? 

     Навіть зателефонувала Марку, щоб дізнатися, чи він бува нічого не знає про Макса, але абонент виявився поза зоною досяжності. Може вирішив приділити час сім’ї? Чому б і ні, не здивована, адже він страшенно любить Емілію та дітлахів.

      Ось тільки я залишилася на самоті зі своїми переживаннями, так нічого й не дізнавшись.

      Едуард.

    Мащу свої груди сонцезахисним кремом, зручно вмостившись на шезлонгу, біля узбережжя Егейського моря. Радію, що встиг вчасно втекти з України, доки не подали мене в розшук. 

      Чудова сонячна днина, і геть нічого не віщує небезпеки…

      Майже.

     Знімаю сонцезахисні окуляри і починаю вдивлятися вдаличину, бо ті дві постаті, які швидким кроком наближаються до мене, аж занадто декого нагадують. 

    До дідька крем. Жбурляю його назад до пляжної сумки, а разом з ним і решту речей. Треба терміново робити звідси ноги… Від гріха подалі. 

      Особливо від Макса з Марком, які в цей момент опинилися зовсім поряд.

- Далеко зібрався? - цікавиться Марк з таким льодяним виразом на обличчі, що можна цуциків давити.

- Хлопці! Яка несподіванка! - тягну слова та давлю з себе посмішку на обличчі, а десь в цей час помирає від заздрощів якийсь актор. - Так, пригадав про одну важливу справу. А Вас, яким вітром занесло?

- Як це яким? Хотіли Марійчин борг віддати! Не гоже гарній дівчині бути винною. - продовжує Макс. - Та й за себе особисто трішки насипати! - додає.

- Божеее, який борг, та я все вже давно забув. Подумаєш, байк розбила. Та в мене таких… - щебечу так солодко, що зараз самого знудить. 

- Гарно стелиш! - примружив очі Марк. 

- Та я сама турботливість. - додаю улесливо. - Гарна дівчинка, потребувала грошей, а я такий думаю, чого б не допомогти… 

- Яка цікава казочка, саме тому, змусив подорожувати до іншої країни з сумнівним порошком? - поцікавився Макс.

- Який ганебний наклеп, який ще такий порошок, не було такого! Вигадка, намовляння, маячня… 

     Роблю спробу вшитися з пляжу, та ця парочка вдало перегородила шлях, так що не обійти. 

- А коштовності? - ніяк не може відчепитися цей Макс.

- Які такі коштовності? Не знаю я ніпроякі коштовності! - бурмочу.

- Може пам’ять освіжити? - гримає Марк.

- Рятуууйте! Двоє на одного! - роззираюся на всі боки, але нікому немає діла до нас. 

- Ось, поглянь! Нічого не нагадує? - видає  Макс та впевненим рухом дістає зі своєї сумки маленький ноутбук.

- Звідки це у Вас? - намагаюся контролювати емоції, але від переляку та неочікуваності аж почало в скронях пульсувати. 

- То що? Досі не пригадав? - знову цікавиться він. 

- Щось таке починаю пригадувати! - киваю.

- Це чудо зцілення! - плескає спочатку в долоні, а потім по моєму плечу Марк, що я аж під вагою його долоні нахилився. 

- Я все віддам! Чесно! Тільки… - благальним тоном говорю до обох.

- Тільки що? - промовляють одночасно і складають руки на грудях. 

- Ви ж порядні, ця інфа нікуди не піде? - шепочу.

- Ми то порядні, а в тебе всього одна година! - вигукує Марк. 

     Після цих слів дістає з кишені візитівку готелю. 

- Чекатимемо на ресепшені. Принесеш коштовності. - карбує суворо Марк.

- І біля Маші та наших родин в радіусі десяти кілометрів, навіть твого духу щоб не було. Зрозумів? - додає Макс.

     “Ще б я не зрозумів! Відмовити їм - все одно, що власноруч могилу собі викопати! Тим паче, що дістануть мене навіть з під землі, як я щойно встиг зрозуміти!”

- Маленька прикрість. Я їх з собою не брав! - вимовляю і аж очі заплющив, бо чомусь здалося, що зараз отримаю солідного копняка. - Але я позвоню своїм людям і Ви отримаєте речі одразу щойно повернетеся до Києва.

- Знаєш, що з тобою буде, якщо надуриш? - гримає Марк.

- Агась! - щосили киваю, і ні на мить не сумніваюсь, що Кураховський виконає всі свої погрози, особливо коли в руках у них такий компромат на мене.

      Нарешті розходимося, як у морі кораблі. Можна було б звісно видихнути, аби не страх, що моє життя в повній їх владі…