ГЛАВА 50

     Марк.

- Вас підкинути? - питаю Макса і Марію, щойно розбірки в клубі з картярними шулерами закінчилася. 

- Що? - збентежено перепитують у два голоси, наче мене тут і немає зовсім.

     “Ех, закохана парочка, яка зараз на “своїй хвилі”. Вірніше на хвилі почуттів. Ось і очей один від одного не відводять. Що вже скажеш - молоді роки! Сам колись був таким. Треба залишити дітлахів на бабусю з дідусем, а самому влаштувати дружині романтичний вечір! А краще взагалі на декілька днів втекти разом з нею кудись! Щось від цих думок ще сильніше почав відчувати наскільки сильно скучив за Емілією. 

      Відверзу цю парочку, так вже й бути, куди їм там треба, а сам до жінки з дітьми.”

- Відвезти кудись? Як не як, а вже ніч! Щоб потім Вас обох з неприємностей не прийшлося визволяти! - жартую, але як у кожному жарті є частинка правди.

    Перезираються. Бачу по очам, що розлучатися жоден з них не збирається. Відчиняю задні дверцята своєї автівки, й жестом запрошую до салону.

    Виконують мовчки. Через хвилину обидвоє, як ті два зайчики, вже сидять на задньому сидінні. Кліпають у чотири ока. 

     Такі милі…

     Особливо, коли я точно знаю де зараз знаходяться їх причинні місця, і що жоден з них в цей момент не шукає собі пригод.

- Куди їхати? - цікавлюся.

- Прямо! - вигукують одночасно.

- Ясно! - заводжу автівку, закочуючи очі під лоба.

     “Звісно, куди ж ще…”, - закінчую вже просебе. 

     Через декілька хвилин вирішив підглянути за ними у дзеркало заднього вигляду. 

     “Та в них там все у повному розпалі… Аж самому гаряче стало!”

- Марку, зупини, будь-ласка. Я тут вийду, мені вже поряд! 

     “Схоже, Мельник перший повернувся до свідомості.”

     А потім знову припав до губ Марії. 

- Побачимося завтра? - звернувся цього разу вже до дівчини. - Тільки бережи телефон, щоб не як минулого разу.

- Добре. - сміється вона.

- Марку, додому її, і щоб бачив, як вона зайшла до квартири! - наказав мені.

- Зроблю! - салютую. - В надійних руках! 

- Марку… - намагається протестувати вона. - Я вже не маленька.

- Знаємо! Бачили! - не змовляючись та одночасно, цього разу вже  з Максом відповіли цій малій авантюристці.

- Пф! - награно надула губки і відвернулася.

- То навіщо тобі гроші? - запитав, щойно за Мельником зачинилися дверцята автівки.

- Мені? Гроші? - кліпає здивовано.

     “Чи слід їй сказати, що бачу її наскрізь?”

- Так, просто вирішила розважитися сьогодні! Хіба я винна, що в столиці така нудьга вечорами, а вишивати я не вмію!

     “Ну добре, добре! Зроблю видимість наче я їй повірив!”

     Макс.

    Чи був я колись таким закоханим? Навіть не пам’ятаю!

    Насправді, як мало треба людині для щастя… Досі ще знаходжуся під враженням від близькості Марії, яка так п’янить і змушує серце битися скоріше.

     Ловлю себе на думці, що посміхаюся.

     Швидким кроком наближуюсь до вхідних дверей багатоквартирного будинку в якому мешкаю.

- Макс Мельник? - чую тоненький жіночий голосок і завмираю.