ГЛАВА 43

     Марія.

     І ось я, наче справжня Попелюшка приїхала на бал, тобто вечірку. 

   Охоронці миттєво відчиняють переді мною двері закладу. Приязно посміхаються, навіть не запитують про запрошення.

     Крокую по сходах, озираючись. Намагаюся зрозуміти в якій саме кімнаті грають в покер. 

     Руки тремтять, щосили стискаю в руці маленьку вечірню сумочку. 

    Напевно погарячкувала, що завітала на цю вечірку. Аби цей вечір не став черговою авантєрою в моєму довгому списку. 

     Якесь неприємне передчуття добряче лоскоче до межі натягнуті нерви. Просто зараз  вже не так впевнена в своїх силах, як кількома годинами раніше. 

      Зупиняюся на порозі гральної зали. Намагаюся перевести подих і заспокоїтися. 

     Щоб додати собі рішучості в котре нагадала собі: про борг, про те, що навряд чи мене кинеться хтось рятувати… звичайно крім батьків, але вони будуть останніми кому я про це розкажу.

     Видихаю, нарешті та роблю крок в середину гральної кімнати, де вирують шалений адреналін та емоції. 

    Наказую собі приязно посміхнутися. Гордівливо підіймаю голівку. Розправляю плечі, і крокую, ловлячи на собі здивовані погляди присутніх чоловіків, та заздрісні  погляди - жінок.

     Тут і парочка моїх одноліток, з якими я перетнулася на яхті в той день коли вирішила стрибнути в річку, які  примудрилися клеїти Макса та його друга. 

      Ось і зараз обвели мене удвох принизливим поглядом, перешіптуючись одна з одною. 

      Начхати на них! 

- Когось шукаєте, красуне? - цікавиться незнайомець.

- Нікого не шукаю, вирішую до якого столика доєднатися. - відповідаю йому.

- Я пас! - саме в цей момент вигукує інший незнайомець, нервово відсуває свій стілець та йде геть, похитуючись чи то від алкоголю чи то від відчаю, бо щойно добряче програвся.

     Від спостереження за цим бідолагою стає ще більше моторошно. 

    Знаєте, в цей момент запитала себе, - “Що я тут роблю? В цьому закладі точно не місце дівчині! Але здоровий глузд та інстинкт самозбереження, як завжди прокидаються в мені з суттєвим запізненням, цей раз теж не став виключенням.

- То приєднайтеся до нас. - той самий чоловік обвів мене поглядом з голови до самих п’ят.

     “А тепер вже відступати немає куди…”, - міркую про себе.

- Ой, не знаю! Такі серйозні конкуренти! А я ще інколи червоні сердечки з чорними плутаю! - вмикаю дурненьку блондинку.

- А ми дуже лояльні до гарненьких дівчат, і вміємо вчасно закривати очі. Ось так, ап! - він прикрив свої очі долонями. 

- Які? - як вже грати то на повну, тож щосили кліпаю оченятами. - Ло…

- Терплячі та турботливі! - він розпливається в широчезній посмішці.

- А-аа. - дурнувато хіхікаю. - Так би одразу і сказали. Залюбки приєднаюся, звісно,  якщо знайдеться місце. 

     Поки ті хто за столиком сидять роззявивши роти, швиденько оглядаю присутніх, одразу оцінюючи свій шанс на виграш.

     Два слизькі типчики, одиз з котрих зараз і заманює мене за їх столик. Ще один - молодий хлопчина, який швидше нагадує просто багатенького синка, ніж ботана, який здатен прораховувати свої дії за декілька ходів вперед. Останній, у списку оглянутих мною - солідний чоловік років так за шістдесят, мовчазний та похмурий. 

     Потерла непомітно об сукню спітнілі долоні та попрямувала в бік того столу. Потім нагородила посмішкою мого співбесідника коли він відставив для мене стілець. 

      Ще одна моя посмішка дісталася дилеру. 

      “Не підведи мене!”, - подумки попрохала його.

      “Ну що ж! Гра почалася…”

     Одному лише Богу відомо, які сюрпризи готує для мене цей вечір, і чи не стане він для мене ще більшим розчаруванням…