ГЛАВА 39

     Марія.

     Ввечері завітала на роботу до Марка. 

     Його секретарка мене одразу впізнала, тому потрапити до його кабінета виявилося досить легким завданням.

     Треба ж довести, що зі мною все добре, а як по іншому? Тепер за відсутності мого бідолашного телефончика все ускладнилося. Звичайно, можна відновити номер і все таке, але трішки подумавши, вирішила, що не варто. Принаймні поки що так точно. Тож, це єдиний легкий варіант повідомити рідним, що жива здорова, все ще маю дві руки, дві ноги і голову на плечах. І перший на черзі Марк. Просто розраховую, що він підготує грунт, заспокоїть батька, раніше за появу “загульної доньки”.

- Привітики. - проспівала.

- Нічого собі, які люди і без охорони. - промовив Марк, не відриваючи очі від паперів, що тримає в руці.

     Потім все ж таки відклав документи вбік і поглянув на мене. За цей час я вже встигла зручно вмоститися на чималому кріслі навпроти його робочого місця. 

- Я вже хотів тебе у розшук подавати! - його приязний погляд одразу змінився на гнівний. - Хіба можна вимикати телефон. Ти хоч розумієш, що про тебе є кому турбуватися? Твій батько мені лисину ледве не проїв розпитами, чи я бува не знаю куди ти поділася. Прийшлося вигадувати всякі нісенітниці!

- Дякууую! - протягнула і почала мило премило посміхатися та строїти оченята, як в дитинстві, коли зроблю якусь шкоду, раніше діяло, зараз по його обличчю бачу, що не дуже. Ех!

- То де тебе носило, невгамовна моя родичко? - зі сталевими нотками в голосі знову запитав він.

     “Він що серйозно вирішив, що я ось так візьму і викладу йому геть усе? І про Едіка і про Туреччину і про Макса… Особливо про Макса.

- Та так! З хлопцем познайомилася. - вирішила, що це найпристойніше алібі з усіх можливих, яке пояснювало б мою відсутність останніми днями.

- Ти, з хлопцем? Співчуваю останньому! - збуджено вигукнув Марк.

- Дарма. Я вмію бути милою! - ображено відповіла. 

- Угу, я пам’ятаю, тебе милою, тоді ти чомусь змушувала грати в хованки, а потім ще й виконувати твої забаганки. 

- Пф. - пирхнула. - Взагалі я завітала не для того, щоб пригадувати минуле.

     “Мені то і потрібно не багато всього якихось тисяч 300-400 для початку…”, - мрійливо задумалася, навіть губу прикусила, щоб відволікти себе від спокуси вибокати це, і зайвий раз нагадала подумки, що я доросла дівчинка, і маю свої проблеми вирішувати сама, а не перекладати їх на інші плечі.

    “Встрягла, любонько, твоя дупа. От тобі її самостійно і витягати, а інакше так і залишишся маленькою, слабкодухою дівчинкою, яка може зламатися під тиском неприємностей.”

- І що привело тебе до мене? - вже спокійнішим тоном почав Марк.

- Прикрість маленька сталася. Вграла свій телефон. - видала я.

- На скільки вграла?

- На дві окремі частини. - починаю розглядати плафони на стелі, щоб зайвий раз не бачити вираз на його обличчі, по типу “чому я не здивований”. 

- Ну то не проблема, ще можемо встигнути придбати новий. - буденним голосом відповів він.

- Не треба. В мене є тимчасовий. - витягла з сумочки стільниковий. - Лише з номерами проблема. 

     Пів години часу і всі необхідні номери вже у моєму, вірніше позиченому телефончику. 

     Задоволена цілую Марка легенько у його щоку з денною щетиною. 

- Ходімо, хоч пригощу тебе вечерею! - Марк повільно встає з-за робочого столу і починає складати папери в свій кейс. - Я сьогодні сам, Емілія з малюками поїхали купатися за місто, приєднаюся до них через декілька днів. Завтра важливі перемовини, маю бути рано на роботі. - пояснив він.

- Вечерею? - тільки зараз зрозуміла наскільки я зголодніла. - Було б чудово.

     Доки їдемо до ресторану на автівці Марка, якою він кермує, набираю сповіщення для Олега: “Випадково не маєш ідеї де взяти 400 тис.”...