ГЛАВА 35

      Марія.

- Ось твій квиток на літак. - простягає папірець один з моїх викрадачів.

- Який ще літак? - збентежено перепитую, зиркаючи почергово на цю кремезну парочку, тільки потім розумію, що мене привезли назад в аеропорт Анталії.

- Додому! Зараз же реєструєшся на рейс і без вибриків. Викинеш щось, Едуард заприсягся подвоїти твій борг, а коштовності пустити з молотка на першому ж аукціоні, і розійдуться вони в приватні колекції, кліпнути не встигнеш.

- Тож повернути твої скельця шанс, який плавно наближується до нуля. - додав його приятель-здоровань.

     “Скельця! Знали б вони справжню вартість цих коштовностей та їх вік!”

- Давай-давай! Мельтиши! Чим швидше ти звідси щезнеш тим нам спокійніше! - приснув перший.

- Не змушуй задати тобі напрямок для руху! - бадьорим голосом додав другий, та вклав мені в руку пакетик з підозріло знайомими речами.

- Сама знайду дорогу! - огризнулася. - Це всі мої речі? А валіза де?

- Отримаєш колись! - другий здоровань гидко заржав, наче щойно вдало пожартував.

     “Та будь ласка, двома сукнями, білизною та купальником не обіднію… Хоч косметичку люб’язно поклали в пакет і на тому дякую!”

- І ще! спробуєш зв’язатися з Мельником, пожалкуєш! - цідить перший, нагнавши суворості своєму зовнішньому вигляду. 

- Може досить вже мені погрожувати? - кидаю наостанок, розвертаюся на п’ятах і прямую до черги реєстрації на рейс Анталія-Київ. 

     Коли вже відійшла від цієї парочки на достатню відстань даю волю емоціям, починаю схлипувати. Найбільше прикро за стільниковий телефон. Без нього, звичайно, як без рук. 

      Через цього покидька Едуарда та його посіпак ще й з вечірки зникла, нічого не пояснивши Максу. 

     Хоча, Мельник сам винен. Не треба було мене залишати одну, якщо це місце досить небезпечне, адже люди Едіка якось туди потрапили, мабуть же вхожі в те коло. 

     А що буде з Максом? Хтось інший може завершити “справу” і нарешті таки отримати потрібний компромат. Від останніх думок стало аж занадто моторошно. 

     Відвернулася до ілюмінатора літака, але за вікном вже глибока ніч. Літак піднявся вище хмар і мало що видно. Тож відволіктися на краєвиди не вдалося. 

      Поки я повернулася до України, зловила таксі, доїхала додому, прийняла душ і переодягнулася, то на годиннику вже десята година.

      На місці мені явно не сиділося. Тож зірвалася і поїхала в офіс до свого приятеля Олега.

    Добре, що хоч до його роботи не треба довго діставатися. Навіть кабінет швидко знайшла. Огледілася, зайшовши.

- Пс. Можна тебе? - помахала рукою, щойно побачила хлопця неподалік біля кавової машинки.

      “А його любов до кави не проп’єш!”, - промайнула думка, від якої я посміхнулася.

- Привіт, цукерочко! - Олег озирнувся на всі боки і підхопивши мене під лікоть вивів у передпокій ближче до сходів. - З тобою все гаразд? Ти так швидко поїхала. Та ще й ця таємничість зі сховком.

- Як бачиш! - посміхнулася я. 

- Слухай, Олеже! В тебе випадково немає якогось старого телефона, доки я собі не придбаю новенький, бо з моїм вчора трапилася прикрість…

     “Прикрість на ім’я “Два покидьки””, але кінцівку я вже додала про себе.

- Та знайду, не проблема. - той пройшовся долонею по потилиці. - З тобою точно все гаразд?

- Точнісінько не буває! - запевнила його я.

- Зараз, дай мені п’ять хвилин, скажу колегам що відлучуся. Заскочимо до мене за телефоном, а потім вип’ємо десь кави і ти мені про все розповіси! 

     “От і як йому відмовити?”