ГЛАВА 28

     Едуард.

- Це Ваша була задача переконати Мельника! - гучно вигукую в динамік свого стільникового телефона. - Така нагода! Він сам приїхав до Туреччини, а Ви, натомість, не змогли впоратися з найпростішим!

- Але ж він непідкупний, його не цікавлять гроші. - кволо відповів чоловік на тому боці.

- Ви повністю безпорадні! Який з Вас зиск? За що Ви отримуєте свою зарплатню! - розлючено вимовляю кожне слово та відбиваюся, бо не бачу сенсу далі продовжувати цю розмову. Нерви дорожче за цих невдах.

      “Трясця, вимушений все робити сам! Доречі, щось Марія давно вже не виходила на зв’язок! Чи бува щось знову не утнула? З її талантами шукати собі пригод, не здивуюся, якщо “так”!”, - роздумую, а сам набираю номер хлопців, які мали пригледіти за цією “навіженою білявкою”. 

- Ви що зробили? - знову відчуваю, що скаженію.

      “Це що сьогодні, день поганих новин?”

- Як можна було її згубити? Це що Вам, голка в копиці сіна? - продовжую.

      “А-а, який же я розлючений! Дармоїди криворукі, телепні. Та в моєї собаки мозок більший, ніж у них!”

     Після розмови з Марією, яку я набрав, залишилося двояке враження. З одного боку - вона не накивала п’ятами з містечка, і не знайшла для себе чергові пригоди. З іншого - вона проводить час з Мельником на яхті. Здавалось би, це майже те що я хотів, а саме - щоб він почав їй довіряти. Та є одне суттєве “але”, чи не занадто вони зблизяться.  

     А якщо цій дівці на якомусь етапі їх знайомства стане шкода його, чи проснеться сумління і вона все йому вибовка? Ба більше, скаже хто її підмовив. Цей план з самого початку був лайном. Дурнувата ідея моєї помічниці. Ці жінки завжди напридумують казна-що, а ти потім гадай, як з цього виборсатися.

      Після цих невтішних думок роблю ще один дзвінок.

- Леоніде. Є справа. Можеш спокутувати те, що ти згубив Марію. Цього разу, я хочу, щоб ти почекав її біля готелю в якому вони з Мельником зупинилися. - почав видавати настанови я.

- Що від мене? - запитав Леонід.

- Зробити все, щоб залишитися непоміченим, та підслухати по можливості їх розмову. А ще, мені треба знати, як той Мельник ставиться до дівчини. - закінчив і відбився.

     Сів у крісло і потер долоню об долоню. 

      “Якщо відчую, що ситуація виходить з під контроль, полетиш Машульо першим же рейсом.”

      Марія.

- Вже досить пізно. - натякаю Мельнику, відчуваючи, як після чергового келиха шампанського язик починає заплітатися.

- Не переймайся, - починає хитрувато посміхатися. - я буду чемним.

     “Він що? Читає мої думки?”, - відчуваю, як починаю червоніти.

- Мені цікавіше, коли дівчина здатна відповідати за свої вчинки! - додає тихіше і робить ковток зі свого келиха.

     Він повільно йде до керма, після того, як підняв якор. Коли Макс не поряд, то можна і розслабитися. Роззираюся на всі боки. Краса неймовірна, романтика. Звук хвиль, які розбиваються об човен. Тиша…

        Ні, вже не тиша. Мій стільниковий телефон знову ожив.

       “Дідько! Мій любий дядечко! Що робити? Якщо не візьму слухавку, то вже за п’ять хвилин вся українська поліція буде на вухах… Така собі перспектива, якщо чесно! Тож, залишається, набрати повні груди повітря і прийняти виклик!”

- Алло. - промовляю в слухавку.

- Привіт Маріє. - чую у відповідь знайомий голос Марка. - Куди поділася моя мала родичка? Близнюки питали щойно про тебе, цікавилися, чому ти не заходиш до них в гості! 

- Неодмінно завітаю, зовсім скоро. Але зараз маю певні справи. - відповіла йому.

- З тобою все гаразд? - з тривогою в голосі запитав Марк.

- Так. - якомога впевненіше відповіла своєму родичу.

      “От любить він за мене перейматися, якось аж занадто, буває інколи!”

- Добре! Люблю тебе мала! - видав той.

- І я тебе. - по старій звичці на одному подисі вимовила я.

      Потім лише, коли відбила виклик збагнула, що у цієї моєї розмови, яка відбулася щойно, є ще один свідок. І нехай, Макс зараз зосереджено кермує яхтою, але чомусь впевнена, що жодне моє слово не пролетіло повз його вух.