ГЛАВА 26

      Макс.

- Я слухаю. - нагадую Марії, що пауза якось аж занадто затягнулася.

- Ти був правий… - тихо промовляє, блукаючи при цьому очима де завгодно, аби не дивитися мені у вічі.

- Припустимо. - сухо відповідаю, а у самого щелепу зводить від очікування, в чому я там такий “правий”. - Далі!

     Знову ця пауза, а моє занепокоєння, в той же час, стрімко повзе угору.

- Едуард виявився покидьком, як ти і казав. - уточнила Маша.

- На підставі чого ти прийшла до такого висновку? - при споминах про цього Педуарда, мої руки якось самі автоматично склалися в кулаки.

- На підставі рахунку, який він мені виставив за пошкоджений байк… і ще…

- Що ще? - невже мені треба витягувати з цієї дівчини кожне слово. Знову сідаю біля неї поряд і намагаюся розв’язати мотузку.

- Тепер він змушує мене робити погані речі. - шепоче.

- Які?

     Знову мовчить.

- Послухай, Маріє, якщо ти мені розповіси, то є шанс, що я зможу тому допомогти.

- Однією з умов було звабити тебе, а потім…

     Після її слів все всередині напружилося, наче натягнута струна. 

- Що потім? - мій власний голос здався мені незнайомим, так від напруги він зараз звучить.

- Потім підмішати дещо в твій напій.- лепече схлипуючи.

     “Он як? А цей Педуард вирішив перейти останню межу в нашому конфлікті, використавши Марію.”

     Мої вилиці напружилися, продовжую і далі звільняти її зап’ястя від мотузки, яка щосили впивається в шкіру.

    “Ницо, підло, використати її наївність та довірливість для досягнення своєї жалюгідної мети. Швидше за все мета досить банальна - бажання мати  важіль впливу в прийнятті мною рішень, які стосуються останнього бізнес-проекту.”

- Скільки ти йому винна? - запитую.

     В цей час вузол нарешті розплутаний, її руки вільні, тож можу повернутися на попереднє місце, а саме - крісло навпроти.

- Сто п’ятдесят тисяч. - відповідає схвильовано. 

- В тебе буде ця сума. 

- Дякую звичайно, це досить шляхетно, але… - вона починає червоніти. - Ці гроші мене не врятують від шантужу Едуарда.

- Щось ще? - серце підскакує від очікування.

- Так. - вона робить глибокий вдих.

     Марія.

     Якщо сказала “А”, то кажи вже і “Б”! Який сенс розповісти найголовнішу суть і приховати подробиці, як саме я потрапила  в тенета Едіка. Тож, все що мені залишається - продовжити свою розповідь, з надією, що гірше не буде…

- Та моя спроба прийняти участь в перегонах на байках, була не випадковою. Таким чином я намагалася зірвати солідний приз, який би дав мені змогу викупити речі, які я заставила напередодні. Речі, які дуже цінні для мене і моєї родини.

- Тобто, потрібна сума щоб викупити речі теж? - припустив Макс.

- Не все так просто. - зітхнула я. - На жаль, це неможливо.

- Можна знайти того, хто їх придбав… 

- Цього робити не треба. Я знаю хто це. - з сумом відповіла. - Це Едуард. Тому я і погодилася, розумієш! Він не залишив мені жодного іншого варіанта. 

- Ще та задачка! - Макс гірко усміхнувся і встав, простягнувши мені свою долоню.

- Давай так. Тебе викрали не люди того Педуарда… А отже він ще й досі нічого не знає… - зауважив Макс.

- Мабуть що так. - погодилася я, бо в його словах є сенс.

- Тож ми ще маємо трішки часу для вирішення цієї ситуації. - додає він. 

     “Може дійсно, звучить досить не погано? Мати трішки часу для того, щоб разом вирішити, як діяти далі…”