ГЛАВА 25

     Макс.

     Любить же товариш епічні моменти. 

- От навіщо, скажи твої посіпаки затягнули її на цю яхту? - емоційно запитую свого колегу, щойно ми прибули в те місце, де за його словами перебуває Марія.

- В екстремальних ситуаціях зізнаються всі! Особливо дівчата. Потім ще дуже палко дякують за порятунок! - видав той і зупинився біля причалу. - Можеш яскраво з’явитися, порозкидати в різні боки моїх бодігардів. Якщо що, я домовлюся. - підморгує мені.

- Не збираюся справляти на дівчину враження таким підлим чином. А ти ще той…

- Дарма не зацінив, для тебе ж старався. Яхта, доречі, чиста. В сенсі жодних підслуховуючих пристроїв. - простягає ключі. - Ось, тримай. Ранком повернеш. 

- Агов, хлопці. Чекаю вас біля яхти. Залишайте дівчину і мерщій звідти. - промовив в слухавку. - Кому передати привіт?

- Ти знаєш хто такий якийсь там Едуард? - відбив виклик і знову звернувся до мене.

- Не пам’ятаю. - ні, я не збрехав йому, просто відповів раніше ніж пригадав про нашого з Марією спільного “знайомого” Педуарда. - До чого тут він?

- Коли твоя красуня зарядила одному з моїх хлопців в ніс, то передала привіта якомусь Едуарду. А в неї багато прихильників, які здатні викрасти. - припустив той.

      А тепер вже і мені стало цікаво, що спільного в неї з тим Педуардом. Чи не він бува за нею слідкую, і як це може бути пов’язане зі мною?

       Марія.

       Ці два покидьки навіть прив’язати мене примудрилися.

      Якось аж занадто тихо останні хвилини. Жодного реготу, та їх тупих жартів. 

     Смикаю мотузку. Прив’язали професійно. Мотузка груба, товста, гарно прилягає до зап’ясть. Після неї садна будуть стовідсотково. Та ще нічогісінько не бачу, бо очі й досі прикриває тканина.

     Здається? Чи дійсно чути чиїсь кроки. Спочатку далеко, а зараз все ближче та ближче.

- Агов! Розв’яжіть мене негайно. Ви знаєте чия я донька? Поліція вже мене шукає. Я залишила в сховку всю інформацію. Де я та хто придбав мені цього квитка! - вигукую войовниче.

- Як цікаво. - чую знайомий до болю голос.

- Хто тут? - сполохано кручу головою.

     Ще мить і яскраве світло до болю ріже очі, бо щойно хтось зняв з моєї голови ту кляту ганчірку. Мружусь, намагаюся розгледіти чи вірно моя пам’ять відобразила, кому саме належить цей голос, та характерні лише йому тембр та інтонація.

- Трясця. - облизую вмить пересохлі губи, розуміючи, що щойно наплела зайвого.

- Спати кажеш любиш рано лягати… - промовив той і вмостився на крісло навпроти ліжка, до якого я власне і прикута зараз.

- Збоченець! - вигукую з люттю. - Я б і була в ліжку, якби не твої посіпаки, які схопили мене і силою припхали сюди…

- По-перше - вони не мої. По-друге - вони мали лише тебе провести до номера, щоб потім я тебе, як зараз по всій Туреччині не шукав, шукачка пригод хрінова! - відповідаю, розуміючи що слід охолонути, бо вже і сам починаю заводитися від її претензій.

- М-м, ну що довели до номера? - починає смикати за мотузку. - Звільни мене негайно.

- Щоб ти і мене вкусила чи ніс зламала? 

- Що страшно стало? Дівчину злякався? - глузливо поцікавилася вона.

- Я жінок ніколи не чіпав, принаймні таким чином. - зводить брови на переніссі, та тягнеться до мотузки. - То що ти забула в Туреччині, не хочеш розповісти? А також, хто тобі придбав квиток?

- Хто придбав? Сама! Про що ти? - включаю режим дурненької, натомість він забирає свої руки подалі від мотузки.

- Ну що ж. Як хочеш. То хай тебе Едуард і рятує! - встає і йде на вихід з каюти.

- Зачекай. - кричу йому вслід. 

- Що таке? Пам’ять знову повернулася? - кепкує з мене, були б в мене розв’язані руки, вже б показала  йому “де раки зимують”.

      Кусаю губи і не можу вирішити з чого ж почати свою сповідь.