ГЛАВА 20

     Марія.

     Ось така остання розмова відбулася між мною та Едуардом. 

    Чи не забагато зусиль та коштів він готовий  витратити на те щоб я щось там підмішала у напій Максу.

     Ще раз поглянула на пакетик з білим вмістом всередині. Так цікаво що ж це, аж до гикавки. 

     І тут я пригадала одного свого знайомого, який ще зі студентських часів приділяв мені увагу, але вперто мною був зачислений до френд зони. А після його випуску на два роки раніше мого, наше спілкування повільно припинилося. 

     Ось, і його номер телефону, головне щоб він його не змінив. Як не як два роки минуло. Може вже й не пам’ятає про мене.

     Декілька хвилин сумніву. 

     Була не була, тисну на виклик.

- Які люди, Цукерочко, це ж ти? - чую з динаміку свого стільникового телефона.

- Привіт, Олеже! - посміхаюся, отже все ж таки не забув. - А хто ж ще!

- Якими вітрами тебе занесло? - цікавиться.

- Західними! - відповідаю. - Допомога твоя потрібна. 

- Та без проблем. Куди під’їхати, я зараз біля центру? - відповідає мені старий товариш.

- Зараз скину локацію. - швидко кидаю йому в якому парку буду його чекати. - Зможеш через пів години.

- Прийнято! Не чекатимеш! - не забарився він.

- Чудово! - радію, натягуючи на ходу джинси та светра.

      Я дійсно не чекала Олега. Коли  дісталася місця зустрічі він вже був там. Ще й досі відданий своєму спортивному велосипеду. Одягнутий у легку куртку та зручні спортивні штани. Стягнув свій шолом, побачив мене і одразу посміхнувся.

     А він геть не змінився за ці два роки. Темні чорні кучері, високі вилиці, прямий ніс і веселі очі. Широко розкинув руки і зробив крок мені на зустріч.

- Красуня! - видав обіймаючи мене.

- А ти залишився таким, як я тебе запам’ятала! 

- То що там в тебе сталося? - з цікавістю зазирнув мені в очі.

- Мені треба… - на всяк випадок озирнулася на всі боки. - треба визначити склад цього порошку.

- Цукерочко, маю надію, що ти не почала вживати цю гидоту? - з пересторогою запитав Олег.

- Звичайно ні! - обурилася я. - За кого ти мене маєш!

     Вкладаю в його долоню малесенький пакетик в який я відсипала трішки того самого білого порошку.

- Але в мене зовсім мало часу. - продовжила приречено.

- Спробую. - запхав пакет в свою кишеню. - Для тебе все що завгодно, ти ж знаєш!

- Знаю. - натягнуто посміхаюся, хоча всередині відчуваю порожнечу в поєднанні з сумом.

- Не треба, Цукерочко! Не розривай мені душу своєю тугою! Зроблю як тільки зможу! І одразу зателефоную!

- Дякую! - обіймаю його і ледь-ледь відчутно цілую у скроню. - Ти найкращий!

     Перекинувшись ще парою трійкою фраз про те, як минули останні два роки нашого життя ми розійшлися кожен по своїм справам. А мені залишилося чекати.

      Та Олег, напевно, приклав всіх можливих зусиль, бо не забарився з дзвінком.

- Цукерочко! То звідки це в тебе? - запитав одразу, щойно я прийняла виклик на смартфоні.

- Яка різниця. - спробувала уникнути відповіді я.

- Тобі нічого не загрожує? - з тривогою поцікавився товариш.

- Маю надію що ні! Але… - зам’ялася. - На всяк випадок. Пам’ятаєш про наш сховок? Там залишу дещо для тебе, на всяк випадок, якщо не вийду на контакт через п’ять діб. 

- Машо, ти ще більше страху нагнала! 

- Все буде добре! - намагаюся підбадьорити його я. - То що ти дізнався?

- Досить цікава суміш. - поділився зі мною інформацією Олег. - І збудник, і трішки легкого наркотику…

- Не знаєш, як має подіяти? - цікавлюся в нього.

- Якщо вжити, то за свої дії людина навряд чи відповідатиме. Швидше, “любитиме” все, що трапиться на шляху, а на ранок прокинеться так наче й не було нічого, навіть не пригадає де була. Ти хоч не вживала? Хоча, якби спробувала, то не запитувала б мене зараз. Правда?

- Так і є!

     Подякувала старому другу, а сама не аби як замислилася. 

     Для чого Едуарду потрібен Макс який повністю не контролюватиме свої вчинки?

     Лише один варіант крутиться зараз в моїй голові - Едік хоче щось від нього, як і від мене власне.  Йому треба щось на Мельника, якийсь компромат. У колі таких як Макс І Едуард мати важіль впливу, наприклад у прийнятті певного рішення, вагомий козир в кишені, чи не так?

     А я стала пішаком в грі Едуарда, завдяки своїй безтурботності і легковажності.