ГЛАВА 7

       Марія.

     Прожогом вилітаю з кімнати VIP-клубу де щойно грала в покер. Досить вдало між тим. Доки, правда, не з’явився той Макс.

- Марку, що це було? - мій голос зривається.

Марк.

- І тобі привіт! - в його голосі бринять металеві нотки. 

     Мої руки так стискають комір його піджака, який я накинула собі на плечі, що аж боляче. 

- Нічого не хочеш пояснити? - запитує він вже спокійним голосом, доки ми крокуємо довгим коридором клубу.

- А маю? - я зупиняюся і зазираю йому в очі. - Я вже достатньо доросла, щоб не звітувати рідні про кожен свій крок. - вигукую на емоціях.

- Авжеж. - скептично вимовляє той, примружуючи очі. - Саме тому ти так одягнена?

- Як так? - мої брови сходяться на переніссі. 

- Так, що на тебе витріщалися всі присутні.

     Закочую очі під лоба. 

- Слід нагадати, що таке вбрання неприпустиме для дівчини твого кола. - додає він. 

    “Це що, урок  моралі? Ось цього я точно не потребую. Хай краще скаже, де мені знайти ще три четвертих потрібної суми. Та ще й так, щоб це не суперечило кодексу сім’ї.”

- Щодо мого вбрання, це був вимушений крок бо моє власне на даний час мокре вщент. - не те щоб я виправдовувалася, але чомусь вирішила пояснити.

- Звичайно. - Марк запхав руки глибоко в кишені. - Бо хтось вирішив влаштувати травневі купання.

     Міцно стискаю губи. Є щось в моєму житті про що він не в курсі?

     “Тільки мені здається, що його не можливо пересперечати? А колись мені це вдавалося, та ті часи давно минулися, я виросла, все змінилося… ”

- Ходімо. - вимовляє Марк після паузи.

- Куди це? - здивовано кліпаю, підперши боки руками.

- Я відвезу тебе додому.

- Але ж… я не збираюся додому. В мене ще стільки планів! - чиню опір я.

- Ні, любонько. На сьогодні це остання твоя пригода. Це ж треба, в покер вона вирішила грати! - гримає на мене він.

- Досить успішно…

- Нехай, але тобі не здається, що з гри слід виходити вчасно. 

- Я пам’ятаю все чого ти мене вчив… але ж карта все ще йшла!

- Машо. - протягує моє ім’я Марк і схоже вже починає втрачати терпіння. - Що ти не зрозуміла? 

     “Що не зрозуміла? Та вся ця ситуація для мене нестерпна та неприпустима! Терпіти не можу коли хтось втручається в моє особисте життя! Навіть якщо це мій улюблений дядечко! Тільки мені здається, що він аж занадто переймається моєю долею, і загрався в мого особистого охоронця. Я сама можу про себе подбати!”

     Та я все ж таки рушила з місця у бік виходу з клубу,  не тому що дозволила Марку себе вмовити, а тому, що нас, знову, наздогнав той неприємний типчик на ім’я - Макс. Добре, що він нас обігнав і попрямував до виходу.

- Батько знає? - тихо запитала я в Марка.

- Ні. - відповів той. - В нього хворе серце, а ти своїми витівками…

- Знаю-знаю! - перебила його я.

     Удвох ми на мить зупинилися на сходах, але й цього було достатньо, щоб я знову зустрілася поглядом з Максом. Зараз його холодний вираз обличчя взагалі не виражає жодних емоцій, просто стоїть біля сходів, черговий раз затягнувся тоненькою цигаркою з терпким та приємним ароматом.

     “Красивий…”, - я що про це подумала?

    “Пф! Це все від стресу!”, - додала про себе відчуваючи в цей момент, як все ще прохолодний травневий вітерець грається складками моєї надкороткої спіднички, аж сироти піднялися, самі розумієте де.

- Ходімо. - починаю вже сама квапити Марка, та шукаю очима його автівку. 

     А потім беру Марка під руку і ми удвох крокуємо до його авто.

   Навіщо тільки щойно озирнулася? Напевно хотіла впевнитися, що той нахаба Макс знову витріщається на мої стрункі ноги. Але мене чекало розчарування, бо він зник, як той привид, розчинився в ранковій млі.

     “От і байдуже!”, - спробувала вмовити себе. 

     “Особливо якщо ми з ним більше ніколи не побачимося! Це було б чудово! Світ без нахаби! Все знову стане на свої місця! Я виконаю свій задум, знайду кошти, поверну борг за закладені сімейні дорогоцінності, врятую свою справу. Так і буде! Головне впевненість, а там все складеться! Має скластися! Правда?”