ГЛАВА 2

     Макс.

     Ця вечірка на яку мене запросив приятель, виявилася повним відстоєм ще з самого початку. Та ще й друг, який запросив, вирішив дістатися клубу не яхтою, а автівкою, і звичайно повідомив про це в останню мить, можете уявити мою “радість”. Особливо, враховуючи контингент, тобто тих з ким я в цю мить перебуваю на одній палубі. 

    “Ох ти ж! Добрий день, привезли бляху! Ця дівка серйозно вирішила стрибати?”, - мружу очі спостерігаючи за одною навіженою.

     Ну, якщо вже бути геть відвертим, то дівчина виявилася досить симпатичною. Довге хвилясте волосся,  ще декілька хвилин тому було стягнуте яскравою хустиною, яку вона наче випадково сама ж і впустила. Ну, звиняйте, я спостережливий, а що мені робити? Очі заплющити, щоб нічого не помічати?

     “Дурепа”, - вимовляю самими губами щойно вона таки стрибає з яхти у воду.

    “Це що? Загін самовбивць розформовано? Жити набридло? Та хто буде стрибати заради якоїсь ганчірки, нехай і фірмової?

     Чи вже так потрібно заволодіти усією увагою присутніх? Шукає собі багатенького спонсора? Бачив я таких як вона! 

    Он і та “парочка” молодих претенденток на роль “коханки-утриманки” перезирнулися між собою, хижо примружили  очі, міцніше вхопилися рученятами за бортик яхти. Що? Навіть ваші мізки таку витівку не змогли вигадати? Випередила? Не треба заздрити, бо подібний заплив, досить небезпечний для Вашого кволого та ніжного організму.”

     Думаєте хоч хтось повівся на її виклик? Все на що здатні присутні, це спостерігати. Навіть тоді коли дівчина час від часу почала повністю занурюватися під воду!

     “А я?”, - запитую себе.

     “Буду просто спостерігати, як тоне ця молода дівчина?”

     Та їй від сили трішки більше двадцяти років. Все життя попереду. 

     Я звичайно не психолог, але знаєте що змусило мене витріщатися на неї, слідкувати поглядом? Ні? Її очі. Її погляд. Скільки зараз таких? Які ось так блукають по межі, як по лезу однією ногою, наче по краю безодні. Ця безодня в її синіх очах: лякаюча, холодна, безмежна. 

    “Трясця”, - невдоволено вигукую і швидко позбуваюся білої футболки, смикаю швидко за ремінь, щоб скинути джинси.

     Стрибаю. 

    З десяток рухів брасом і я в секунді від неї, але дівчина знову занурюється з головою під воду. Пірнаю, роззираючись на всі боки в пошуках її. 

   Зустрічаюся з нею поглядом в сонячних променях, які пробиваються крізь воду. Її очі великі, перелякані. На лічені секунди завмираю, але швидко оговтуюсь. Тягну до неї руки і хапаю, як те шкідливе кошеня, виштовхуючи нас обох за допомогою рухів ногами.

- Відпусти! - кволо протестує спльовуючи воду.

- Впевнена? - зухвало посміхаюся, все ще тримаючи її над водою. 

- Так! - з викликом відповідає. 

- Оце вже ні! - вперто тягну її в бік яхти. - Якщо вже  стрибнув…

- Я тебе не просила! - вигукує. 

      “От же ж, ще й вперта!”

     На палубі починається метушня. З’являється сам капітан і його команда, кидають рятівне коло, добре що хоч не поцілили прямісінько в нас.

      Спочатку підсаджую дівчину на залізні сходи з боку.

- Легше! - роздратовано промовляє врятована.

     “Наче можна по іншому підсадити, щоб не чіпати її сідниці!? Здалися вони мені!”

    “Ось твоя хвилина слави! Насолоджуйся! Ти ж цього так прагнула?”, - промовляю про себе оцінюючи ситуацію.

      Знову обмінюємося один з одним поглядами. Дівчина з викликом підіймає догори підборіддя, а я… тягнуся до її руки, вкладаю в долоню мокру хустину, яку вона кинулася рятувати.

- Ось, тримай, маю надію, ця ганчірка дійсно така цінна для тебе! - промовляю схилившись ближче до неї, а вже за мить крокую геть.

     Боковим зором бачу, що на її плечах швидко опиняється довгий рушник, хтось пхає келих з віскі, хтось просто “розсипається” поряд компліментами з приводу її сміливого вчинку. Серйозно? 

      Та байдуже на цю шалену дівку. 

      Підхоплюю з підлоги свій одяг і крокую сходами вниз, щоб переодягнутися в сухе.