Розділ 18. Інавгурація

Січень прийшов холодний, сніжний. Місто прикрасилося святковими вогнями. Інавгурація призначена на п'ятнадцяте число.
Вероніка відновлювалася після пологів повільно — лікар радив не навантажуватися. Але вона наполягла бути на церемонії:
— Це твій день. Наш день. Я маю бути.
Максим-молодший залишився вдома з Іриною та Лією. Дівчинка обожнювала братика — цілувала його, співала пісні, обіцяла захищати від усього світу.
Церемонія відбувалася на Майдані Незалежності. Тисячі людей зібралися, попри холод. Вони прийшли побачити нового президента — того, хто обіцяв чесність.
Григорій стояв на трибуні, дивлячись на натовп. Вероніка поруч — у теплому пальті, з гордістю в очах.
Головний суддя простягнув Конституцію:
— Покладіть руку і повторюйте за мною.
Григорій поклав руку. Голос твердий:
— Я, Григорій Андрійович Вебер, вступаючи на пост Президента України, урочисто присягаю на вірність Україні...
Слова клятви він вимовляв чітко, дивлячись не на суддю — на людей. На тих, хто йому довірив країну.
— ...відстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України...
Він бачив Вероніку — вона всміхалася крізь сльози.
— ...виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників.
— Так мені допоможи Бог.
Оплески вибухнули — гучні, щирі. Григорій Вебер офіційно став президентом.
Він підійшов до мікрофона. Промова була підготовлена заздалегідь, але зараз він вирішив говорити від серця:
— Співвітчизники. Я не знаю, чи стану хорошим президентом. Але обіцяю бути чесним. Якщо зроблю помилку — визнаю. Якщо не знатиму відповіді — скажу. Якщо потребуватиму допомоги — попрошу.
Натовп слухав у тиші.
— Я не герой. Я людина. З минулим, яке не ідеальне. З родиною, яка не традиційна. З мріями, які можуть не збутися. — Він подивився на Вероніку. — Але я маю щось важливе. Я маю підтримку. Від дружини, дітей, друзів. І від вас.
Він простягнув руки до натовпу:
— Це не моє президентство. Це наше. І ми будуємо його разом. Помилятимемося разом. Вчитимемося разом. Перемагатимемо разом.
Оплески знову вибухнули — ще гучніші.
Григорій відступив від мікрофона. Вероніка підійшла, обійняла:
— Ти був чудовий.
— Я тремтів усередині.
— Не було помітно. — Вона поцілувала його. — Я пишаюся тобою, пане президенте.
— Пані перша леді, — він всміхнувся, — я пишаюся вами.