Розділ 17. Вибори

Останній місяць перед виборами був марафоном. Григорій майже не спав — дебати, мітинги, інтерв'ю. Вероніка супроводжувала його, коли могла, але лікар заборонив надмірні навантаження.
Рейтинги трималися стабільно високими. Історія про чесного політика, який визнав помилки і створив незвичайну, але щиру сім'ю, резонувала з людьми.
Опоненти намагалися атакувати:
— Вебер використовує сім'ю як піар!
— У нього немає досвіду!
— Він маріонетка батька!
Але жодне звинувачення не чіплялося. Бо Григорій не ховався. Відповідав чесно, без ухиляння.
На останніх дебатах головний опонент — Петро Савченко, досвідчений політик — спробував вдарити по найболючішому:
— Пане Вебер, як ми можемо довіряти людині, яка три роки не знала про власну дочку? Яка одружилася на жінці, що критикувала його публічно? Це не виглядає як стабільність.
Григорій не розгубився:
— Ви праві, пане Савченко. Я не ідеальний. Я пропустив три роки життя дочки. І мені з цим жити. — Він подивився в камеру. — Але знаєте, що я навчився? Що помилки не роблять тебе слабким. Вони роблять тебе людиною. Якщо ти визнаєш їх і виправляєш.
— Але...
— Ви кажете про стабільність, — перебив Григорій. — Але що таке стабільність? Це коли все виглядає ідеально ззовні, але гниє всередині? Чи коли ти чесний — навіть якщо це некрасиво?
Зала затихла.
— Я не обіцяю, що буду ідеальним президентом. Але обіцяю бути чесним. І якщо зроблю помилку — визнаю. Публічно. Без прикрас. — Він випрямився. — Бо саме так має працювати демократія. Не через бездоганні фасади. А через чесну відповідальність.
Оплески почалися несподівано — спочатку поодинокі, потім все гучніші.
Савченко втратив темп. Решту дебатів він провів у захисті, а не в атаці.
День виборів настав.
Григорій прокинувся рано — нерви не давали спати. Вероніка лежала поруч, її живіт уже був великим — двадцять вісім тижнів.
— Як спала? — прошепотів він.
— Погано. — Вона всміхнулася. — Твій син любить футбол вночі.
— Вибач.
— Не ти граєш. Він. — Вона взяла його руку, поклала на живіт. — Відчуваєш?
Під долонею щось копнуло. Сильно, енергійно.
Григорій засміявся:
— Він сильний.
— Як батько.
Вони поїхали голосувати разом. Камери знімали кожен рух. Григорій опустив бюлетень у скриньку, Вероніка — свій.
— Ви голосували за чоловіка? — вигукнув журналіст.
Вероніка всміхнулася загадково:
— Це таємниця виборів.
Увечері вони зібралися в штабі — вся команда, Лія, Ірина, навіть Олексій.
Перші екзит-поли з'явилися о восьмій:
Григорій Вебер — 52%
Петро Савченко — 31%
Інші кандидати — 17%
Максим закричав:
— Ми перемогли! Перемогли в першому турі!
Але Григорій не святкував. Дивився на екран, не віряючи:
— Це точно?
— Три незалежні агенції підтверджують, — Назар показував планшет. — Ти переміг, босе. Ти президент.
Вероніка обійняла його:
— Ти зробив це.
— Ми зробили. — Він поцілував її. — Без тебе я б програв.
Олексій підійшов:
— Вітаю, пане президенте.
Григорій подивився на батька — довго, зважено. Потім простягнув руку:
— Дякую. За все. Навіть за помилки.
Олексій стиснув руку:
— Ти кращий президент, ніж я був би. — Вперше в голосі не було іронії. Лише щира гордість. — Я пишаюся тобою, сину.
Інавгурація призначена на січень. Три місяці підготовки, формування уряду, переговорів.
Але найважливіша подія сталася раніше.
У листопаді, холодної неділі, Вероніка прокинулася о четвертій ранку з гострим болем.
— Григорію... — прошепотіла вона. — Час.
Він підскочив миттєво:
— Зараз? Але ж ще місяць до терміну!
— Дитина вирішила інакше. — Вона стиснула його руку. — Дзвони лікарю.
Наступні години були розмитою плямою. Дорога до лікарні, реєстрація, пологове відділення. Григорій не відходив — тримав за руку, витирав піт, шепотів підбадьорювання.
Пологи тривали шість годин. Довгих, важких, наповнених болем і надією.
І нарешті — крик. Тоненький, обурений, життєвий.
— Хлопчик! — оголосила лікарка, піднімаючи немовля. — Здоровий красень!
Григорій дивився на сина — червоного, сморщеного, кричущого — і не міг дихати.
— Він прекрасний, — прошепотів він крізь сльози.
Немовля поклали на груди Вероніки. Вона дивилася на нього з тією материнською ніжністю, що не описати.
— Привіт, маленький, — прошепотіла вона. — Ми так чекали.
— Як назвемо? — запитав Григорій.
Вони довго обговорювали імена. Але зараз, дивлячись на сина, Вероніка знала:
— Максим. На честь того, хто терпів усе наше божевілля.
Григорій засміявся:
— Максим Григорович Вебер. Звучить солідно.
— І правильно.
Коли дитину віднесли на перший огляд, Григорій і Вероніка залишилися наодинці.
— Ми зробили це, — прошепотів він. — Пройшли скандали, вибори, народили сина.
— І це тільки початок, — всміхнулася Вероніка. — Попереду президентство.
— Я не готовий.
— Ніхто не готовий. — Вона поцілувала його. — Але ти впораєшся. Бо ти не сам.