Розділ 16. Весілля

День весілля вибрали простий — субота, середина вересня. Без пишноти, без сотень гостей. Лише найближчі.
Церемонія відбувалася в невеликій залі біля парку. Вероніка вибрала скромну біло-молочну сукню — довжини міді, що приховувала вже округлий живіт, але не заперечувала його.
— Ти прекрасна, — прошепотів Григорій, коли вона з'явилася.
— Ти теж непоганий, — всміхнулася вона крізь хвилювання.
Лія була почесною подружкою нареченої — у рожевій сукні з білими стрічками. Вона серйозно несла подушечку з обручками, наче від цього залежала доля світу.
Ірина сиділа в залі — спочатку вагалася, чи варто приходити, але Вероніка наполягла:
— Ти мати Лії. Ти частина нашої історії. Ти маєш бути.
Олексій теж був присутній — у задньому ряду, непомітно, але з гордістю в очах.
Церемонія була короткою. Офіціант зачитав клятви. Григорій одягнув обручку на палець Вероніки, руки тремтіли.
— Я обіцяю любити тебе у будь-які часи, — сказав він тихо. — У політичних бурях і в тиші. У перемогах і в поразках. Завжди.
Вероніка всміхнулася крізь сльози:
— Я обіцяю бути чесною. Навіть коли це боляче. Я обіцяю підтримувати. Навіть коли не згодна. Я обіцяю любити тебе таким, який ти є. Не ідеальним. Справжнім.
— Оголошую вас чоловіком і дружиною.
Григорій поцілував її — довго, ніжно, під оплески гостей.
Лія засміялася:
— Вони цілуються!
— Так роблять закохані, — пояснила Ірина, всміхаючись крізь сльози.
Банкет був камерним — два столи, двадцять людей. Максим виголосив тост:
— За Григорія, який навчив мене, що політика може бути чесною. І за Вероніку, яка навчила його, що важливіше за перемоги — любов.
Назар додав:
— За те, щоб вороги боялися, а діти сміялися.
Навіть Олексій підняв келих:
— За сім'ю. Яку я майже зруйнував, але яка, на щастя, виявилася сильнішою за мої помилки.
Григорій здивовано подивився на батька. Той кивнув — ледь помітно, але щиро.
Увечері, коли гості розійшлися, Григорій і Вероніка стояли на терасі ресторану, дивлячись на місто.
— Пані Вебер, — він обійняв її ззаду. — Як звучить?
— Дивно. — Вона всміхнулася. — Але подобається.
— Я ніколи не думав, що одружуся так. Посеред виборчої кампанії, з вагітною нареченою, з таємною дочкою...
— Життя рідко йде за планом, — засміялася Вероніка. — Але це цікавіше.
— Ти не шкодуєш?
Вона повернулася до нього:
— Ні. А ти?
— Ні разу. — Він поцілував її. — Ти найкраще, що зі мною сталося.
Вони стояли так, обійнявшись, поки місто не засвітилося тисячами вогнів.
Попереду були вибори через місяць. Народження дитини через чотири. Безліч невідомого.
Але зараз вони були разом. Офіційно. Назавжди.
І цього було достатньо.