Розділ 14. Оголошення

Прес-конференцію призначили на наступний день. Максим був у паніці:
— Так швидко? Григорію, нам треба підготувати...
— Ні. — Григорій був рішучим. — Чим довше чекаємо, тим більше чуток. Оголосимо зараз.
Вероніка стояла поруч, у скромній синій сукні. Без макіяжу, без зайвих прикрас. Просто вона.
Вони вийшли до журналістів разом, тримаючись за руки.
Спалахи камер. Гул голосів. Григорій підняв руку, просячи тиші:
— Доброго дня. Я хочу представити вам Вероніку Арден. Журналістку. Жінку, яку я кохаю. І мою наречену.
Зала вибухнула:
— Це та сама журналістка, що писала про вас критично?!
— Коли весілля?
— Це через вагітність?
Вероніка ступила вперед. Голос твердий:
— Так, я вагітна. Так, я та сама журналістка. І так, я виходжу за Григорія, бо кохаю його. Не через вагітність. Не через політику. Через кохання.
Журналіст підвівся:
— Але ж ви критикували його публічно! Як ми можемо вірити, що це не постановка?
Вероніка всміхнулася:
— Саме тому це справжнє. Ми сперечалися. Я бачила його помилки і писала про них. Він злився на мене. Ми не завжди згодні. Але ми вчимося один одного слухати. І це — реальні стосунки. Не казкові. Складні, але справжні.
Григорій додав:
— Я не ідеальний кандидат. Не ідеальний партнер. У мене є таємна дочка, яку я не знав три роки. У мене складні стосунки з батьком. Моя наречена критикує мене публічно. — Він усміхнувся. — Але знаєте що? Це життя. Справжнє, недосконале життя. І я втомився вдавати, що в мене все ідеально.
Тиша. Журналісти переглядалися.
— Якщо ви хочете політика, який носить маску — голосуйте за когось іншого, — продовжив Григорій. — Але якщо хочете людину, яка визнає помилки і намагається їх виправити — я тут.
Журналістка підняла руку:
— Пані Арден, як ви ставитеся до дочки Григорія від іншої жінки?
Вероніка не вагалася:
— Лія — чудова дівчинка. Я познайомилася з нею вчора. І я сподіваюся, що ми станемо друзями. А згодом — родиною.
— Ви не ревнуєте?
— До трирічної дитини? — Вероніка підняла брову. — Ні. Я радію, що моя дитина матиме сестру.
Конференція тривала ще годину. Питання були жорсткі, але Григорій і Вероніка відповідали чесно. Без прикрас. Без маніпуляцій.
І дивом — це спрацювало.
Увечері Назар показав перші рейтинги:
— Ти не повіриш. Плюс вісімнадцять відсотків за день.
Григорій не вірив:
— Вісімнадцять?
— Люди кажуть, що вперше бачать політика живою людиною. Що твоя чесність вражає. — Назар усміхався. — І Вероніка їм подобається. Називають її «справжньою».
Вероніка, яка слухала, почервоніла:
— Це божевілля.
— Це політика, — засміявся Максим. — Найдивніша річ на світі.
Але найнесподіванішим був дзвінок від Олексія.
— Сину. Вітаю.
— З чим?
— З правильним вибором. — Голос звучав майже тепло. — Ти зробив те, що я не зміг. Поєднав особисте з публічним. І це спрацювало.
Григорій не знав, що сказати:
— Дякую?
— Не дякуй мені. Дякуй їй. — Пауза. — Вона хороша жінка, Григорію. Не підведи її.
— Не підведу.
— І ще. Я хочу познайомитися з нею. Офіційно. Як майбутній тесть.
Григорій здивовано підняв брови:
— Ти серйозно?
— Вона мати моєї онуки. Мого онука. — Олексій зітхнув. — Час припинити війну. Принаймні в родині.
— Подумаю. — Григорій не обіцяв нічого. — Але дякую. За те, що зупинив публікацію.
— Я батько, — просто сказав Олексій. — Попри все.
Дзвінок обірвався.
Вероніка обійняла Григорія ззаду:
— Все добре?
— Так. — Він повернувся, поцілував її. — Більш ніж добре. У мене є ти. Є Лія. Буде наша дитина. І можливо... можливо, навіть з батьком знайдемо порозуміння.
— Ти оптиміст.
— Ти навчила мене вірити в краще.
Вони стояли так, обійнявшись, дивлячись у вікно на вечірнє місто.
Попереду були вибори. Весілля. Народження дитини. Безліч викликів.
Але зараз, у цю мить, вони були щасливі.
І це було найважливіше.