Розділ 12. Хід батька

Олексій Вебер сидів у своєму кабінеті, спостерігаючи за новинами. Григорій впорався непогано. Але недостатньо добре.
Він набрав номер свого помічника:
— Надішліть фото з лікарні в редакцію «Вечірнього слова». Анонімно.
— Але ж це викличе...
— Саме це й має викликати. Григорій має зрозуміти: якщо не грати за моїми правилами — грати доведеться за правилами ворогів. А вони жорстокіші.
Помічник завагався:
— Олексію Даниловичу, це ваш син...
— Саме тому я це роблю. — Голос став холодним. — Він має навчитися. Політика — не місце для сентиментальності.
Фото надіслали того ж вечора.
Григорій сидів з Назаром, коли прийшла новина:
— «Вечірнє слово» публікує матеріал о дев'ятій. Заголовок: «Подвійне життя кандидата: таємна дочка і вагітна коханка».
— Коханка? — Григорій стиснув кулаки. — Вероніка не коханка!
— Для них — байдуже. Це продає. — Назар показав попередню версію статті. — Вони натякають, що ти приховував обох жінок. Що вагітність могла статися навіть під час стосунків з Іриною.
— Це брехня!
— Звісно. Але це спрацює, якщо не спростуємо негайно.
Григорій ходив по кабінету, думаючи. Варіантів обмаль:
Спростувати — але тоді доведеться говорити про Вероніку. Про їхні стосунки. Про вагітність.
Мовчати — і дозволити медіа створити власний наратив.
Атакувати — знайти, хто зливає інформацію, і викрити публічно.
— Хто міг зробити фото? — запитав він.
— Хтось у лікарні. Медперсонал, охорона, відвідувачі. — Назар переглядав список. — Але щоб потрапити в акушерське відділення потрібен доступ. Або гроші.
— Або зв'язки. — Григорій похолов. — Батько. Це знову він.
— Ти впевнений?
— Хто ще? Він вже організував інтерв'ю Ірини. Контролює наратив. Тепер штовхає мене до публічного визнання Вероніки.
— Навіщо?
— Щоб показати, хто головний. — Григорій стиснув щелепу. — Щоб я зрозумів: без нього я не контролюю навіть власне життя.
Телефон задзвонив. Батько.
Григорій відповів холодно:
— Що ти хочеш?
— Бачив новини? — голос Олексія звучав байдуже. — Неприємна ситуація.
— Твоїх рук справа?
— Я попереджав: якщо не контролюєш інформацію — хтось інший контролюватиме.
— Ти використав Вероніку. Ти зробив її мішенню.
— Я показав тобі реальність. — Голос став твердішим. — У політиці немає священних корів, синку. Всі — мішень. Дружина, діти, батьки. Всі.
— Вона вагітна!
Тиша.
— Що ти сказав?
— Вероніка вагітна. Від мене. — Григорій почув, як батько вдихає різко. — І тепер через твою гру вона під ударом медіа.
Олексій мовчав довго. Потім:
— Це... ускладнює справу.
— Ускладнює? — Григорій ледве стримувався. — Батьку, ти щойно підставив мою вагітну дівчину під медіа-атаку!
— Я не знав. — Голос став м'якшим. — Григорію, я не знав про вагітність. Якби знав...
— Що? Діяв би інакше? Чи просто використав би це теж?
Пауза.
— Я зроблю все, щоб мінімізувати шкоду, — нарешті сказав Олексій. — Дай мені дві години.
— Чого ти зробиш?
— Те, що треба. Довіряй.
Дзвінок обірвався.
Назар дивився скептично:
— Ти йому віриш?
— Ні. Але вибору немає. — Григорій сів, втомлено потерши обличчя. — Якщо батько справді хоче допомогти — нехай доведе.
Через годину «Вечірнє слово» знову зателефонувало. Але вже не журналіст. Головний редактор:
— Пане Вебер, нам надійшла інформація, що джерело наших фото — підроблене. Ми призупиняємо публікацію до перевірки.
— Підроблене? — Григорій не вірив вухам. — Як це раптом?
— Нам надали докази, що метадані фото змінені. Що це провокація. — Редактор звучав нещасно. — Якщо ми опублікуємо недостовірну інформацію — нас засудять.
— Хто надав докази?
— Анонімне джерело. Але дуже авторитетне.
Коли дзвінок закінчився, Григорій дивився на телефон.
Батько.
Він зупинив публікацію. Відкотив власний хід.
Але чому?
Телефон знову задзвонив. Олексій:
— Проблему вирішено. Тимчасово.
— Ти підробив докази?
— Я створив сумнів. А сумніву достатньо, щоб редакція зупинилася. — Пауза. — Але це купує тобі лише тиждень. Максимум два. Потім хтось інший опублікує.
— Чому ти це зробив?
— Бо попри все, ти мій син. — Голос став майже теплим. — І я не хочу, щоб страждала вагітна жінка через мою помилку.
Григорій не знав, що сказати.
— Дякую, — нарешті вимовив.
— Не дякуй. Просто зроби правильний вибір. — Батько зітхнув. — Оголоси про Вероніку сам. На своїх умовах. Поки хтось інший не зробив це за тебе.
— Як?
— Весілля. Заручини. Щось офіційне. — Олексій говорив швидко, ділово. — Зроби це історією кохання, а не скандалом. Люди пробачають кохання. Але не брехню.
— Вона може не погодитися.
— Тоді переконай. — Голос став жорстким. — Бо наступного разу я не зможу зупинити. І тоді вона стане мішенню для всіх.
Дзвінок обірвався.
Григорій сидів у тиші, обдумуючи слова батька.
Весілля.
Він ніколи не планував одружуватися так швидко. Так несподівано. У вирі скандалів і політичних баталій.
Але батько був правий. Якщо не контролювати наратив — хтось інший контролюватиме.
Він подзвонив Вероніці:
— Нам треба поговорити. Серйозно.