Розділ 11. Перша публічна криза

У понеділок усе вибухнуло.
Григорій прокинувся від дзвінка Максима:
— Увімкни новини. Зараз.
Він увімкнув телевізор — і завмер.
На екрані була Ірина. У студії головного національного каналу. Поруч — фото Лії.
Заголовок: «Таємна дочка кандидата Вебера: історія кохання і зради».
— Що за...
Він збільшив звук:
«...так, я народила дочку Григорія Вебера три роки тому, — говорила Ірина спокійно. — Він не знав, бо я не змогла до нього достукатися. Але зараз, коли він дізнався, він взяв на себе відповідальність. І я йому за це вдячна...»
Вероніка вийшла з ванної:
— Що це?
— Ірина дає інтерв'ю. Без попередження.
— Але ж вона виглядає... ніби тебе захищає?
Так і було. Ірина говорила про непорозуміння, про те, що Григорій не винен, про те, що тепер вони домовилися заради дочки.
Ідеально.
Занадто ідеально.
Телефон задзвонив. Назар:
— Ти бачив?
— Так. Хто організував це інтерв'ю?
— Перевіряю. Але схоже... твій батько.
Григорій закрив очі. Звісно. Батько завжди на крок попереду.
— Реакція медіа?
— Неоднозначна. Половина каже, що ти чесно визнав помилку. Половина звинувачує в прихованні дитини.
— Рейтинги?
— Падають. Але не критично. Якщо зараз дати правильний коментар — можна стабілізувати.
Григорій швидко зібрався. Вероніка допомагала з краваткою:
— Що скажеш?
— Правду. Що я не знав. Що визнав. Що беру відповідальність.
— А про нас? — вона торкнулася живота. — Про нашу дитину?
Він завагався. Якщо сказати зараз — це виглядатиме як відволікання. Якщо мовчати— ховатиме важливу частину правди.
— Поки що ні, — вирішив він. — Спочатку розберемося з Лією. Потім оголосимо про нас.
Вероніка кивнула, але в її очах промайнуло щось схоже на біль.
— Я розумію. Політика.
— Ні. — Він обійняв її. — Захист. Якщо оголошу про двох дітей одразу — медіа розірвуть нас. Треба робити крок за кроком.
— Добре. Але обіцяй — довго не затягнеш.
— Обіцяю.
Прес-конференція відбулася о другій дня. Зала була переповнена — журналісти, камери, спалахи. Григорій стояв за трибуною, відчуваючи знайомий тиск очікування.
— Доброго дня. Ви всі бачили сьогоднішнє інтерв'ю Ірини Ковальчук. Я хочу підтвердити: так, у мене є трирічна дочка на ім'я Лія. Так, я не знав про неї до минулого тижня. І так, я беру на себе повну відповідальність.
Журналісти вибухнули питаннями. Він підняв руку:
— Дайте мені закінчити. Чотири роки тому я був іншою людиною. Зайнятий кар'єрою до межі божевілля. Я міняв номери телефонів, переїжджав, жив у постійному стресі. І в цьому хаосі я пропустив найважливіше — дзвінок від жінки, яка намагалася сказати, що чекає на мою дитину.
Тиша. Важка.
— Це не виправдання. Це пояснення. Я не можу повернути час. Не можу виправити той факт, що Лія росла без батька три роки. Але я можу змінити майбутнє. І я зроблю все, щоб бути для неї справжнім батьком.
Журналістка підняла руку:
— Пане Вебер, чи плануєте одружуватися з матір'ю дитини?
— Ні. Ми домовилися про спільне батьківство, але романтичних стосунків між нами немає.
— А хто тоді жінка з лікарні? Та, з якою вас бачили минулого тижня?
Григорій стиснув трибуну. Знав, що це питання прозвучить.
— Це особисте. Наступне питання.
— Але люди мають право знати, хто може стати першою леді!
— Люди мають право знати про мою політичну програму, — твердо відповів він. — Моє особисте життя — це особисте. Наступне.
Конференція тривала ще годину. Питання були жорсткі, іноді образливі. Але Григорій тримався. Відповідав чесно, де міг. Відмовлявся коментувати, де не міг.
Коли все закінчилося, Максим підійшов:
— Непогано. Але ухилення від питання про Вероніку викликає ще більше спекуляцій.
— Я не готовий говорити про неї публічно. Поки що.
— Розумію. Але медіа не зупиняться. Вони копатимуть.
— Нехай копають. Нічого незаконного не знайдуть.
Назар підійшов з похмурим виразом:
— У нас проблема. Хтось злив фото Вероніки з лікарні. З акушерського відділення.
Кров відлила від обличчя:
— Що?
— Ще не опублікували. Але у трьох редакціях вже є. Питання часу.
— Знайди джерело. Негайно.
— Вже шукаємо.
Григорій подзвонив Вероніці:
— Тобі треба виїхати з міста. Зараз.
— Що сталося?
— Хтось має фото з лікарні. Скоро оприлюднять. І почнуться здогадки про вагітність.
— Григорію, я не втечу. Якщо треба — оголосимо разом.
— Ні. Не зараз. Не так. — Він намагався зберігати спокій. — Будь ласка, довіряй мені. Виїдь до Андрія на дачу. На кілька днів. Поки я не розберуся.
Вона мовчала довго:
— Добре. Але якщо через тиждень ситуація не вирішиться — я повернуся. І ми оголосимо все разом. Згоден?
— Згоден.