Розділ 9. Перевірка істини

Григорій не міг просто повірити. Занадто зручно. Занадто вчасно. Якраз коли його кампанія потребувала стабільності — з'являється дитина з минулого.
Він найняв приватного детектива. Призначив незалежний тест ДНК. Перевірив документи через експертів.
Тиждень очікування був пеклом.
Вероніка трималася поруч — не вимагаючи пояснень, не ставлячи ультиматумів. Просто була. І це тримало його на плаву.
Назар приніс результати незалежної експертизи увечері п'ятниці:
— Документи справжні. Тест ДНК підтверджений. Дитина твоя, Григорію.
Він сидів за столом, дивлячись у папір з результатами. Чорним по білому: батьківство підтверджено.
У нього є дочка.
Вероніка увійшла з чаєм:
— Ну?
— Вона моя. Лія — моя дочка.
Вероніка сіла поруч, взяла його за руку. Мовчки. Іноді слова непотрібні.
— Що тепер? — нарешті запитав він.
— Тепер ти станеш батьком. По-справжньому. — Вона всміхнулася крізь сльози. — Для двох дітей одночасно.
Він подивився на її живіт — ще непомітний, але там уже росло нове життя:
— Це божевілля.
— Так. Але наше божевілля.
Вони сиділи так довго, тримаючись за руки, поки Григорій не прийняв рішення:
— Я зустрінуся з нею. З Лією. Хочу почати знайомитися.
— Правильно. — Вероніка стиснула його долоню. — Вона потребує батька. І ти будеш хорошим.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я бачу, як ти борешся. Не кожен чоловік взяв би відповідальність за дитину, про яку не знав три роки.
— У мене немає вибору. Вона моя кров.
— Вибір завжди є. — Вероніка поцілувала його в щоку. — Ти вибрав бути людиною, а не політиком. І я пишаюся тобою.
Перша зустріч з Лією відбулася в парку. Нейтральна територія. Ірина привела дівчинку, яка тримала в руках іграшкового ведмедика.
Григорій присів навпочіпки:
— Привіт, Ліє.
— Привіт. — Вона сховала ведмедика за спину. — Ти справді мій тато?
— Так. Справді.
— А чому ти не приходив раніше?
Це питання переслідувало його вже тиждень. Він вирішив відповісти чесно:
— Бо я не знав про тебе. Мама намагалася розповісти, але я був дуже зайнятий і не почув. Це моя помилка. І мені дуже шкода.
Лія розглядала його уважно:
— Ти залишишся тепер?
— Якщо ти дозволиш — так. Я хочу бути твоїм татом.
Вона подумала, потім простягнула ведмедика:
— Тоді тримай. Це мій улюблений. Якщо ти його бережеш — я тобі довіряю.
Григорій взяв іграшку — пом'яту, вицвілу, явно дуже кохану:
— Обіцяю берегти. Як і тебе.
Лія несподівано обійняла його — коротко, швидко, але щиро. Потім відбігла до гойдалок.
Ірина підійшла:
— Дякую. За те, що прийшов.
— Це найменше, що я міг зробити. — Григорій подивився на дочку, що гойдалася. — Ірино, я хочу бути частиною її життя. Офіційно. З аліментами, зустрічами, усім.
— Я не проти. Але є умова.
— Яка?
— Не зникай знову. — У її голосі почувся біль. — Якщо вирішиш бути батьком — будь до кінця. Не на півставки. Не коли зручно. Вона заслуговує на більше.
— Я знаю. І я не зникну. Обіцяю.
Вони домовилися про регулярні зустрічі. Григорій почне приходити двічі на тиждень — щосереди та щосуботи. Поступово збільшувати час. Дати Лії звикнути.
Коли він повертався додому, відчував дивну суміш емоцій. Страх, відповідальність, але також — щось тепле. Батьківське.
Він має дочку.
І більше не збирався її втрачати.