Розділ 8. Таємниця Ірини

Вранці Григорій повернувся в лікарню. Вероніку вже виписували — аналізи показали, що загрози немає, потрібен лише спокій.
Вона сиділа на ліжку, одягнена, з сумкою біля ніг. Побачивши його, спробувала всміхнутися:
— Прийшов забрати?
— Прийшов бути поруч. — Він сів поруч. — Ніко, нам треба поговорити.
— Я знаю. — Вона опустила погляд. — Про дитину.
— Не лише. Про нас. Про те, що буде далі.
— Григорію, я розумію, якщо ти не готовий... Це сталося несподівано для обох. Я не вимагатиму...
— Зупинись. — Він взяв її за руку. — Я хочу бути частиною цього. Хочу бути з тобою. З нашою дитиною.
Вероніка подивилася на нього — здивовано, недовірливо:
— Але твоя кампанія... Батько казав...
— Забудь, що казав батько. — Григорій міцніше стиснув її руку. — Він не контролює моє життя. І не контролюватиме наше майбутнє.
Вона нарешті всміхнулася — справжньо:
— Ти впевнений?
— Більш ніж.
Вони сиділи так кілька хвилин, тримаючись за руки, поки медсестра не постукала в двері:
— Пані Арден, до вас відвідувачка. Каже, що важливо.
— Хто?
— Не представилася. Жінка років тридцяти з маленькою дівчинкою.
Григорій і Вероніка переглянулися. Він першим зрозумів:
— Ірина.
Ірина стояла в коридорі, тримаючи за руку трирічну дівчинку з рудими косичками. Вона виглядала нервово — постійно озиралася, пальці тремтіли.
Побачивши Григорія, напружилася:
— Я не знала, що ти тут будеш.
— Що ти хочеш, Ірино?
Вона глянула на Вероніку, що вийшла з палати:
— Я маю поговорити з вами обома. Це важливо.
Дівчинка сховалася за маму, виглядаючи на Григорія великими сірими очима. Щось у них було знайоме. Болісно знайоме.
— Про що? — холодно запитав він.
— Про неї. — Ірина поклала руку на голову дівчинки. — Про Лію. Твою дочку.
Світ зупинився.
Вероніка вхопилася за стіну. Григорій не міг ворухнутися.
— Що ти сказала?
— Лія. Їй три роки. І вона твоя дочка, Григорію. — Ірина витягла папку. — Ось тест ДНК. Свідоцтво про народження. Усі документи.
Григорій машинально взяв папку. Руки тремтіли. Він розгорнув перший аркуш — результати тесту ДНК. Ймовірність батьківства: 99,97%.
— Це неможливо, — прошепотів він. — Я б знав. Ти б сказала...
— Я казала! — голос Ірини зірвався. — Чотири роки тому! Ти був у Брюсселі, я телефонувала. Сказала, що вагітна. А ти відповів, що зайнятий кампанією і що нам краще розійтися!
Григорій напружено думав. Брюссель. Чотири роки тому. Конференція, безкінечні дзвінки, стрес...
— Я не пам'ятаю цього, — чесно.
— Звісно не пам'ятаєш! — сльози потекли по щоках Ірини. — Бо для тебе це був звичайний дзвінок! А для мене — вирок!
Вероніка тихо промовила:
— Чому ти не наполягла? Не приїхала? Не...
— Я спробувала! — Ірина обернулася до неї. — Я писала. Телефонувала. Він змінив номер. Переїхав. А коли я нарешті знайшла його офіс — охорона не пустила. Сказали, що кандидат Вебер не приймає випадкових відвідувачів.
Григорій закрив очі. Це могло статися. Той період був божевільним — він справді змінював номер через журналістів, переїжджав тричі за рік, охорона мала чіткі вказівки...
— Тоді чому зараз? — запитав він. — Чому через три роки?
Ірина витерла сльози:
— Бо вона почала питати про батька. Бо в садочку всі діти мають тата, а вона ні. Бо я втомилася брехати їй.
Маленька Лія виглянула з-за маминої спини:
— Ти мій тато?
Григорій присів навпочіпки, щоб бути на рівні її очей. Вона дивилася на нього — довірливо, з надією.
— Я... — голос зламався. — Схоже на те.
— Чому ти не приходив?
Найпростіше і найстрашніше питання.
— Бо я не знав про тебе, — чесно. — Але тепер знаю. І... я хочу бути твоїм татом. Якщо ти дозволиш.
Лія подумала, потім повільно кивнула:
— Добре.
Така проста дитяча довіра. Така страшна відповідальність.
Григорій підвівся, подивився на Ірину:
— Мені потрібен час. Щоб усе перевірити. Зрозуміти...
— Я знаю. — Вона простягнула візитку. — Ось мої контакти. Коли будеш готовий — зателефонуй. Але не затягуй. Їй потрібен батько зараз, а не коли тобі буде зручно.
Вона взяла Лію за руку і пішла. Дівчинка озирнулася на прощання — помахала маленькою рукою.
Григорій стояв, дивлячись їм услід, тримаючи папку з документами.
Дочка.
У нього є трирічна дочка.
Вероніка торкнулася його плеча:
— Григорію...
Він обернувся. У її очах не було осуду. Лише біль і розуміння.
— Вибач, — прошепотів він. — Я не знав. Клянуся, не знав.
— Я вірю. — Вона обійняла його. — І ми з цим впораємося. Якось.
Вони стояли так, обійнявшись посеред лікарняного коридору. Двоє людей, чиї життя щойно ускладнилися ще більше.
Але принаймні тепер вони були разом.