Розділ 7. Тінь батька

Григорій повернувся до офісу о третій ночі. Місто спало, але його думки не давали спокою. Вероніка залишилася в лікарні під наглядом — лікар наполягав на добовому спостереженні.
Вагітна.
Це слово крутилося в голові, не даючи зосередитися. П'ять тижнів. Це було тоді, після тієї конференції в Одесі, коли вони вперше...
Телефон завібрував. Батько.
Григорій довго дивився на екран, перш ніж відповісти.
— Слухаю.
— Сину. Ми маємо поговорити. — Голос Олексія Вебера звучав спокійно. Занадто спокійно.
— Зараз третя ночі.
— Я знаю, котра година. Приїдь до мене. Це важливо.
— Що саме?
— Не по телефону. Двадцять хвилин.
Дзвінок обірвався.
Назар, який дрімав у кріслі, підвів голову:
— Хто це був?
— Батько. Кличе на розмову.
— Зараз? Це підозріло.
— Усе, що робить батько, підозріло, — Григорій потягнувся за піджаком. — Але я маю йти.
— Тоді я їду з тобою.
— Ні. Це сімейна розмова.
Назар хмуро кивнув, але не заперечив.
Будинок Олексія Вебера на Печерську височів у темряві — величний, холодний, як сам господар. Григорій піднявся сходами, які пам'ятав з дитинства. Скільки разів він біг тут, граючись? Скільки разів чекав біля дверей кабінету, поки батько закінчить "важливі справи"?
Олексій зустрів його у дверях кабінету. Сивий, струнка постава, очі, які бачили крізь людей.
— Заходь.
Кабінет не змінився — дубові панелі, стелаж з книжками, великий стіл, за яким приймалися рішення, що змінювали долі.
— Віскі? — запропонував Олексій.
— Ні. Говори, навіщо викликав.
Батько всміхнувся — ледь помітно, без тепла:
— Завжди прямий. Ця риса тебе колись підведе.
— Уже підвела. Тому я тут.
Олексій налив собі, сів у крісло:
— Я чув про скандал зі статтею. Журналістка вдарила добре.
— Якщо ти викликав мене о третій ночі, щоб обговорити рейтинги...
— Я викликав, щоб попередити. — Голос став жорсткішим. — Ця дівчина небезпечна для тебе.
Григорій стиснув кулаки:
— Вероніка не твоя справа.
— Усе, що стосується твоєї кампанії — моя справа. Я вклав у тебе роки. Гроші. Зв'язки. І не дозволю якійсь амбітній журналістці все зруйнувати.
— Це не вона зруйнувала. Це хтось підкинув їй інформацію. Професійно. — Григорій зробив крок вперед. — І я знаю, хто.
Олексій підняв брову:
— Ти звинувачуєш мене?
— Я стверджую факт. Ти хотів показати, що я втрачаю контроль. Що без тебе не впораюся.
— І ти справді не впорався, — спокійно відповів батько. — Рейтинг впав. Команда в паніці. Опоненти активізувалися. Усе через одну статтю.
— Усе через твою маніпуляцію!
— Я не маніпулював. Я створював можливість. — Олексій підвівся. — Політика — це не чесність, синку. Це контроль. І той, хто контролює інформацію, контролює все.
Григорій відчув, як холод розливається по спині. Ось він — справжній Олексій Вебер. Не батько. Стратег. Маніпулятор.
— Ти використав Вероніку проти мене.
— Я використав її амбіції. Її страхи. Її ревнощі. — Усмішка стала холоднішою. — Це не важко, коли знаєш, на які кнопки тиснути.
Григорій ледве стримувався:
— Чого ти хочеш?
— Хочу, щоб ти зрозумів: гра в чесність програшна. Люди не хочуть чесності. Вони хочуть сили. Впевненості. Лідера, який контролює ситуацію.
— Я не ти.
— Тому й програєш. — Олексій обійшов стіл. — Але я можу тобі допомогти. Якщо ти прислухаєшся.
— Яка ціна?
— Розумне питання. — Батько схвально кивнув. — Ціна — довіра. Ти робиш так, як я кажу. У ключових моментах. Не завжди. Лише коли треба.
— Ти хочеш контролювати мене.
— Я хочу, щоб ти переміг. — Голос став м'якшим, майже батьківським. — Григорію, я знаю, ти мене не любиш. Можливо, навіть ненавидиш. Але я єдиний, хто реально може допомогти.
Григорій дивився на нього довго. Частина його хотіла повірити. Частина — знала, що це чергова гра.
— А якщо я відмовлюся?
Олексій повернувся до вікна:
— Тоді готуйся програти. Бо твої опоненти не граються в чесність. І коли вони вдарять наступного разу — вдарять по ній.
— По Вероніці?
— По найслабшому місцю. Завжди б'ють по найслабшому.
Григорій відчув, як серце прискорюється. Батько знає? Про вагітність? Неможливо. Лікар не міг...
— Що ти маєш на увазі?
Олексій обернувся, і в його очах промайнуло щось схоже на співчуття:
— Я маю на увазі, що закохані політики програють. Завжди. Бо люблять сильніше, ніж борються.
Він підійшов, поклав руку на плече сина — рідкісний жест:
— Вибери, Григорію. Вона чи перемога. Рано чи пізно доведеться.
Григорій скинув руку:
— Я не вибиратиму. Знайду третій шлях.
— Не буває третього шляху.
— Тоді я його створю.
Він розвернувся і пішов, не озираючись.
Олексій дивився йому вслід, усміхаючись:
— Саме цього я й чекав, сину. Саме цього.