Розділ 6. Палата тиші

Коли Григорій зайшов у палату, його вдарила тиша. Не мертва — дивно глибока, ніби кімната тримала всі невимовлені слова.
Вероніка лежала спокійно. На щоках — сліди сліз. Не зламана — виснажена.
Лікар кивнув:
— Стабільний стан. Емоційне виснаження.
— Скільки буде без свідомості?
— Вона вже приходить. Організм забрав час собі. — Лікар поправив графік. — Та є один момент...
Григорій напружився:
— Який?
— Ви близька людина?
— Так.
— Тоді знайте: вона вагітна. П'ять тижнів.
Світ змістився.
— Скільки?
— П'ять тижнів. Їй потрібен спокій.
Григорій мовчав. Усередині щось вибухнуло, але зовні — камінь.
П'ять тижнів.
Вона не знала. Чи знає?
Вероніка ворухнулася. Розплющила очі.
— Гр... Григорію?..
Він підійшов, схилився:
— Я тут. Нікуди не йду.
Її губи ледь усміхнулися:
— Ти не мав приходити... після статті...
— Мовчи. Не зараз.
Торкнувся її руки — обережно. Вона не відсмикнула.
Лікар тихо вийшов.
— Як себе почуваєш?
— Наче мене переїхало щось велике...
— Нормально. Організм відреагував на стрес. Але... — лікар увійшов знову. — Пані Арден, ви знали про вагітність? П'ять тижнів.
Вероніка різко відкрила очі:
— Що?..
Григорій завмер.
Тиша впала важко.
— Підтверджується вагітність, — продовжив лікар. — П'ять тижнів.
Вероніка здавлено видихнула, відвернулася до стіни.
Григорій дивився мовчки. Не від шоку — від удару.
Вагітна.
Він. Вони.
Коли все навколо горить.
Лікар додав:
— Їй потрібен спокій. І підтримка.
Коли двері зачинилися, він сів:
— Чому не сказала?
Вона дивилася в стіну:
— Бо ти зайнятий виборами... і я не хотіла бути тягарем.
— Ти ніколи не була тягарем.
Вона заплющила очі:
— Ти так кажеш, коли я лежу тут. А коли встаю — завжди вибираєш політику.
У нього не знайшлося відповіді.
Уперше зрозумів: далі так не буде.
Більше нічого не віддасть політиці, якщо це забере її.
Його майбутнє — у цій палаті.
І серце визнало:
Він боїться втратити Вероніку більше, ніж програти вибори.