Розділ 5. Голос у тиші

Григорій сидів у темному кабінеті, притулившись до холодної стіни. Відлуння кроків по коридору. Тиша тиснула на плечі.
Він не міг відпустити спогадів. Кожна зустріч з Веронікою, кожне слово поверталося болем.
Чому вона це зробила?
Остання зустріч біля метро під дощем. Та година у кафе, коли він відповідав чесно — вперше за роки. Без масок, без політичних формулювань.
Саме тоді почалося те, що могло його зруйнувати.
Або дати сенс.
Стук у двері.
— Заходь.
Назар Стрілець — друг дитинства, начальник охорони. Високий, з гострими сірими очима.
— З'ясували, хто підкинув Вероніці документи.
Григорій звів погляд:
— І хто?
— Хтось із оточення редактора. Професійно. Відчуття, що її використали.
Це боліло. Вона могла вдарити — але не так.
— Настільки вміло, що вона не зрозуміла, — додав Назар.
Григорій відкинувся:
Вона жертва гри. Як і він.
— Чиїх рук?
Назар помовчав:
— Схоже на стиль твого батька.
Тиша, що зупиняє серце.
Григорій стиснув ручку крісла:
— Він не став би...
Затих. Бо знав. Став би.
Для батька не існувало «особистого життя». Була лише мета.
— Слідкуй за ним, — тихо. — Але так, щоб не помітив.
— І ще, — Назар ковтнув повітря. — Вероніка... у лікарні.
Григорій різко підвівся:
— Що?!
— Їй стало зле. Схоже на стрес. Але... — він зупинився. — Схоже, вона вагітна.
Світ хитнувся.
Повітря стало важким.
— Повтори.
— Вероніка вагітна. Термін невеликий.
Григорій повільно сів.
Шум у голові. Хаос у серці.
Вона носить мою дитину.
І не сказала. Або не знала. Або боялась.
Уперше за багато років він відчув себе беззахисним.
— Їдьмо до неї.
— Може, спочатку стратегію? Скандал росте...
— Я сказав, їдьмо.
Погляд твердий, холодний, небезпечний.
Григорій уперше за місяці не думав про вибори.
Його думки були про одне:
Вона вагітна.
І я її не втрачу.