Розділ 3. Місце, де не прощають

Ранковий Київ був ще сонним, коли Вероніка вийшла з таксі. Повітря прохолодне, свіже, але всередині все горіло.
«Ти знаєш де» — звісно, знала.
Будівля, де Вебер проводив найзакритіші зустрічі. Місце без записів, підслуховування, витоків. У команді його жартома називали святилищем.
Вероніка зупинилася перед дверима. Могла не приходити. Могла заблокувати номер.
Та прийшла.
Не через страх. Через потребу почути його.
Григорій стояв біля столу, схилившись над документами. Не підвівся, коли вона зайшла. Лише кинув короткий погляд — холодний, гострий.
— Сідай.
Вона сіла. Він не поспішав. Дав їй просидіти в тиші хвилину. Дві. Достатньо, щоб нерви задрібнили.
Нарешті підвів голову:
— Чому?
Просте питання. Складна відповідь.
— Тому що втомилася від брехні, — тихо. — Від того, що ти завжди щось приховуєш.
— На нас? — він ледве всміхнувся. — Вероніко... останнім часом у нас лише ти і твої здогадки.
Вона стиснула кулаки:
— Я бачила фото.
— І це — причина знищити мою репутацію? — він різко відірвався від столу. — Підставити мене посеред виборів?
Голос піднявся лише на півтону, але для неї прозвучав як грім.
— Ти знаєш, що я не корумпований. Але ти написала так, ніби я злочинець.
— Я написала те, що побачила!
— Ти написала те, що підказала образа. Не факти.
Пауза. Довга.
— Я звик до атак, — його шепіт був гіркішим за крик. — Але щоб це зробила ти...
Вона відвернулася, приховуючи сльози.
— Якщо хочеш вибачення...
— Мені не потрібні вибачення, — перебив він. — Мені потрібна правда.
Вона мовчала. Бо правда була гіршою. Доказів не було. Права так робити не мала. Але вчора в ній зірвало — ревнощі, страх, що він знову піде у свою політику, де для неї немає місця.
Раптом у животі стягнуло. Сильніше, ніж учора.
Вона злегка зігнулася.
Григорій помітив миттєво:
— Тобі погано?
Голос змінився. Став тривожним. Справжнім.
— Просто... нерви.
Він дивився довше, ніж треба. Наче бачив щось приховане.
— Слухай уважно, — повернув розмову. — Я не дозволю тобі руйнувати те, що будую. Але й не хочу, щоб журналісти зробили з тебе зброю проти мене.
— Я сама за себе.
— Тоді доведи, — хрипко. — Допоможи виграти цей бій.
Вона підняла погляд:
— Ти просиш... чи наказуєш?
— Даю шанс повернути те, що знищила.
І тут її знову різко нудить. Світ темніє на секунду.
Вона схопилась за стіл.
— Вероніко? — Григорій миттєво поруч. — Що з тобою?
Її губи побіліли.
— Мені треба... до лікаря.