Розділ 1. Невчасна правда

Ресторан «Панорама» тонув у м'якому вечірньому світлі, але Вероніка Арден цього не помічала. Вона сиділа біля панорамного вікна, стискаючи телефон так, ніби це була зброя. По суті, так і було.
На столику охолола кава, поруч — ноутбук із відкритою статтею. Тією самою статтею, яку вона пообіцяла Григорію Веберу не публікувати.
Пообіцяла... доки він не зник на два дні «через переговори», а вона не побачила фото в стрічці новин: він виходить з авто, двері тримає вона — невідома радниця. Усмішка ділова, але занадто тепла.
Образа палила зсередини.
Вероніка знову перечитала останній абзац статті — той, який стирала тричі:
«Джерела в команді кандидата Григорія Вебера підтверджують: його штаб проводить сумнівні консультації з бізнес-групами, відомими непрозорими схемами. Якщо Вебер справді хоче змін, чому його оточення тягне країну у минуле?»
Руки тремтіли. Це не було журналістським розслідуванням. Це був удар. Його удар — її відповідь.
Курсор завис над кнопкою «Опублікувати».
Останній шанс відступити.
Натомість вона клацнула мишкою.
Текст, який ще годину тому був чернеткою, помчав у стрічки новин.
Телефон завібрував. Раз. Другий. Десятки сповіщень посипалися на екран — редакція, колеги, а тепер і... Григорій.
Вона перевела погляд на вхід. Він з'явився несподівано швидко — стриманий костюм, холодний погляд, щелепа стиснута так, що можна було б різати скло.
Він ішов прямо до неї.
Вероніка підвелася, відчуваючи, як підкошуються ноги.
— Ти з глузду з'їхала? — його голос ледве втримувався в межах пристойності. — Ти розумієш, що зробила?
— Я зробила те, що мала, — голос прозвучав твердіше, ніж вона відчувала себе. — Ти почав грати у політику так, ніби мене поруч не існує.
Він різко нахилився:
— Це брехня. І ти знаєш.
— А ти знаєш, що таке чесність? — вона не відступала. — Бо на фото з твоєю... радницею... чесності я не побачила.
Григорій заплющив очі — стримуючи вибух.
— Це робота, Ніко. Робота. А ти щойно вдарила мене так, як не вдарив би жоден опонент.
Раптом у Вероніки закрутилося в животі — легке запаморочення. Вона списала на хвилювання. Не могла знати, що всередині вже зароджується нове життя. Життя, про яке вони дізнаються у найгірший момент.
Григорій відсторонився, але очі пекли:
— Забери статтю. Негайно.
Вероніка стиснула край столу.
— Ні.
У ньому щось обірвалося. Він хотів щось сказати — різке, болюче — але задзвонив телефон. Помічник. Терміново. Скандал уже в заголовках: «Вебер і корупційні тіні», «Довіряти кандидату?»
Він глянув на неї востаннє — холодним поглядом, у якому змішалися біль, злість і розчарування.
— Ти навіть не уявляєш, що запустила, — тихо сказав він. — І як це вдарить по тобі самій.
Він пішов.
Вероніка сіла. Ресторан ніби хитнувся. У грудях защеміло — від страху? Образи? Чи від того, що її життя за кілька годин зміниться назавжди?
Вона ще не знала: Вебер ніколи не пробачить зради.
А вона вже носить його дитину.