Зіткнення двох світів

Нічний маєток Бейт Шахін дихав урочистою тишею, просоченою солоним морським бризом і важким ароматом нічного жасмину. Центральний хол будинку вражав своєю архітектурою: уздовж високих стін із білого мармуру вгору піднімалися дві величні, дзеркально-паралельні сходи з ажурними кованими перилами. Ліва вестибула вела до чоловічого крила, права — до жіночого.
Вони ввійшли практично одночасно.
Аня, знову загорнута у свій важкий чорний нікаб, піднімалася правими сходами. Кожен її крок був тихим, майже невагомим. Через вузький проріз для очей вона спостерігала за молодим чоловіком, який ішов паралельними сходами лише за кілька метрів від неї.
Алекс рухався впевнено, по-господарськи, тримаючи руку в кишені штанів. Його погляд був занурений у власні думки, а профіль здавався виточеним із темного мармуру під м'яким світлом кришталевих люстр. На мить зупинившись на майданчику другого поверху, він повернув голову й коротко, суто формально кивнув Ані — як і належить господарю дому щодо залежної дівчини, дотримуючись суворого східного етикету.
Цей кивок прошив Аню гострим болем. Усередині все стислося від пекучого контрасту. Ще годину тому цей самий юнак провів її до воріт, ішов поруч під вечірніми ліхтарями Одеси, вслухався в кожен її подих і називав Солею. A зараз між ними стояла непорушна стіна, і вони піднімалися цими розкішними сходами як абсолютно чужі люди, розділені заборонами й брехнею.
Алекс зник у темному коридорі чоловічого крила, так і не подавши жодного іншого знаку.
Аня затамувала подих, випростала спину й поволі попрямувала довгою галереєю до великих дубових дверей апартаментів Ольги, щоб випросити дозвіл на завтрашній візит до бабусі.
Аня зупинилася перед важкими дубовими дверима, зробила глибокий вдих і легенько постукала.
— Заходь, — лунав зсередини владний, спокійний голос.
Дівчина обережно відчинила двері й зробила крок усередину. Апартаменти Ольги вражали своєю величчю. Панорамні вікна виходили на суцільну розкішну лоджію з мармуровими колонами, яка з'єднувала її кімнату з апартаментами самого Шахіна, відкриваючи краєвид на темне, спокійне море. У повітрі витав дорогий аромат парфумів із солодкуватими нотами сушеної м'яти.
Ольга сиділа в глибокому кріслі біля виходу на лоджію з чашкою чаю. Поруч, на дивані, розважливо вмостилася Аліна, ліниво гортаючи щось у телефоні. Побачивши Аню, Аліна лише зверхньо скривилася, але мовчала.
— Мамо Ольго, я хотіла запитати дозволу... — тихо, покірно опустивши очі, почала Аня. — Чи можу я завтра зранку провідати бабусю?
Ольга повільно відпила чай, окинула Аню суворим поглядом і похитала головою:
— Завтра? Ні, Аню. Завтра чоловіки зайняті важливими справами, і тебе нікому буде супроводжувати. Ти ж знаєш правила Бейт Шахін — дівчина не повинна вештатися містом сама.
— Мене супроводить подруга! — швидко мовила Аня, хапаючись за цей шанс. — Соня. Вона зайде за мною, і ми підемо разом.
Ольга примружилася й зітхнула з легким здивуванням:
— Соня?.. І де ти тільки знаходиш тих подруг... Ну гаразд. Якщо з тобою буде супровід — іди. Але щоб до обіду була вдома.
— Дякую, — шепнула Аня і, злегка вклонившись, повернулася до виходу.
У цей момент Аліна ліниво піднялася з дивана, потягнулася й зауважила:
— Мамо, я, мабуть, теж піду до себе. Надобраніч.
— Надобраніч, люба, — м'яко відповіла Ольга.
Дівчата майже одночасно вийшли у напівтемний коридор. Пройшовши кілька кроків, Аліна сповільнила ходу і, навіть не повертаючи голови, єхидно сипнула Ані на ходу:
— Знову ти до цієї старої ходиш? Тобі що, більше нічим зайнятися, ніж витрачати час на цю маразматичку?
Усередині Ані щось вибухнуло. Вона зупинилася, випросталася й подивилася Аліні в спину. Її голос лунав твердо й дзвінко:
— Ти можеш казати на мене що завгодно, Аліно. Але не смій так говорити про мою бабусю! Зрозуміла?
Аліна остовпіла на мить від такої відсічі, а Аня, не чекаючи відповіді, швидким кроком попрямувала до своєї кімнати.
Наступного ранку Одеса зустріла їх яскравим сонцем, гарячим солоним вітром і пахощами акацій. Аня та Соня впевнено крокували затишними, трохи заплутаними вуличками, поки не звернули під високу кам’яну арку.
Типовий одеський дворик дихав своїм особливим життям: над головами на довгих мотузках майоріла кольорова білизна, на дерев’яних галереях другого поверху грілися ліниві коти, а з відчинених вікон линуло дзижчання радіо та шкварчання смаженого бичка.
Аня, загорнута у свій чорний нікаб, йшла трохи позаду, тримаючись за сумочку. Поруч, відбиваючи підборами чіткий ритм, ступала Соня — у легкій сукні, впевнена й енергійна.
Посеред двору трое хлопчаків запекло ганяли здутий футбольний м’яч. Побачивши дівчат, найстарший — замурзаний малий років десяти — різко зупинився, глузливо примружився й тицьнув пальцем прямо на Аню:
— О, гляньте, хлопці, знову мотанка йде! Чорне опудало! — і голосно зареготав, сподіваючись на підтримку друзів.
Аня звично здригнулася й опустила очі, прискорюючи крок, але Соня миттєво зупинилася як укопана. Вона зсунула сонячні окуляри на лоб, уперла руки в боки й випросталася всією постаттю.
— Ти дивись на нього! — голосно, з виразним одеським розпівом протягнула Соня, міряючи хлопця поглядом від п'ят до чуба. — Хто це тут такий розумний знайшовся на нашу голову?! А ну стули пельку і роби ноги звідси й не псуй мені нерви! Шоб я ще раз почула хоч слово — за вухо відтягну так, шо матуся рідна не впізнає! Зрозумів, чи тобі повторити голосніше?!
Хлопчисько від такого напору аж вдавився своїм сміхом, кліпнув очима, озираючись на друзів, і вмить чкурнув у далекий куток двору, тягнучи за собою м'яч.
Соня гордо поправила сумочку, хмикнула й повернулася до Ані, злегка всміхаючись під окулярами:
— Ви тільки подивіться на нього... Герой знайшовсь! Ходімо, Аню, не звертай уваги на цих остолопів.
Вони підійшли до напівзруйнованого ґанку, де дерев'яні круті сходи вели на другий поверх старої, обшарпаної будівлі, яка колись мала величний фасад із ліпниною, а тепер ледве трималася під тягарем років.
Вони піднялися рипучими дерев'яними сходами й зупинилися перед обшарпаними дверима. Аня дістала ключ, тихо повернула його у замку та обережно прочинила двері.
Усередині пахнуло ліками, сушеним м'ятним чаєм і чимось щемливо-знайомим із самого дитинства. Квартира була маленькою й бідною, але в кожній деталі відчувалися залишки колишньої шляхетності: стара ліпнина на стелі, оббите оксамитом крісло, зблідлі фотографії в різьблених рамах.
Аня зробила крок уперед і квапливо скинула нікаб, залишаючись у легкому рожевому костюмі. Соня тихо зачинила за собою двері й залишилася біля порога, даючи подрузі простір.
У глибокому кріслі біля вікна, загорнута в пухнастий в'язаний плед, сиділа сива маленька жінка. Її погляд був спрямований у порожнечу, але на звук кроків вона повільно повернула голову.
Коли старенька побачила відкрите обличчя Ані, її згаслі очі раптом спалахнули дивним, трепетним світлом. Зморщені руки затремтіли, простягаючись у повітря.
— Ох... Танюша... — з болісною ніжністю прошепотіла бабуся, а її голос забринів від сліз. — Дівчинко моя, прийшла-таки... А я вже гадала, що ти знову затрималася на роботі... Донечко моя єдина...
Аня відчула, як важкий клубок підкотився до горла. Деменція знову затуманила розум старенької, витерши з її пам'яті роки й змусивши прийняти онуку за її давно покійну матір — Тетяну.
Проковтнувши свій біль, Аня м'яко підійшла, опустилася на коліна біля крісла й дбайливо накрила своїми долонями її холодні, тремтячі пальці.— Бабусю, це я, Аня... — м'яко, але з болем у голосі заперечила дівчина, притулившись щокою до зморщеної долоні. — Мами давно немає.
Очі бабусі на мить втратили туман, погляд став свідомим і гострим. Вона кліпнула, вдивляючись у риси онуки:
— Ой, Анюто... — тихо мовила старенька, і в її голосі забриніла дитяча розгубленість. — А де ж мама?..
— Мама на небі, бабусю... Ти ж знаєш, — тихіше за шепіт відповіла Аня, ковтаючи клубок у горлі.
Обличчя бабусі викривилося від давнього, нескореного болю. Вона стисла руку Ані й гнівно просичала:
— Це все через цього Мишка!.. Це він її в могилу загнав, нещасну! А потім одразу привів у будинок цю вертихвістку Ольку!..
— Тихше, бабусю, не хвилюйся так... — Аня швидко обняла її за плечі, гладячи по сивому волоссю.
Дівчина дістала з тумбочки пляшечку з ліками, відрахувала краплі у склянку з водою й обережно допомогла бабусі випити. Старенька поступово заспокоїлася, вкрита теплим пледом, і задрімала під мірний гомін дворика за вікном.
Поки бабуся відпочивала, Аня із Сонею швидко навели лад: витерли пил, помили посуд, заварили запашний чай із чебрецем і тихо посиділи на кухні. Коли настав час іти, Соня підхопила Аню під руку й енергійно мовила:
— Так, досить сумувати! Ходімо на набережну, провітримося. Візьмемо в прокат ролики, поженемо з вітерцем — шоб ти хоч трохи розвіялась, в нас ще є час!
Свіже морське повітря й швидкість і справді повертали Аню до життя. Дівчата сміялися, мчачи гладким асфальтом уздовж моря, аж раптом шлях їм перерізала тінь.
З-за повороту, немов стерв'ятники на свіжу кров, вискочила група дівчат на роликах. Попереду вела зграю Аліна — її обличчя викривилося в зверхній усмішці. Умить окруживши Аню та Соню щільним кільцем, дівчата почали їздити по колу, підсікаючи й не залишаючи шляху для виходу.