Заручниця династії

На кухні Бейт Шахін робота кипіла вже кілька годин. Останні приготування до святкової вечері на честь повернення Іскандера добігали кінця. Повітря було густим від ароматів запеченої ягнятини, пряного рису та свіжої випічки. Тітонька Амаль метушилася біля духовки, а Анна, зосереджено й акуратно, викладала традиційні східні закуски. 

— Тітонько Амаль, — тихо, щоб звук не вилетів за межі кухні, озвалася Анна, не зупиняючи роботу . — Завтра моя зміна в кафе. Мені обов'язково треба піти. 

Амаль дістала деко, витерла чоло рушником і змовницьки подивилася на дівчину: 

— Іди, дитино, йди. Якщо Ольга запитає, куди ти поділася, я скажу, що відправила тебе в хімчистку здавати святкові скатертини. Тобі треба хоч іноді звідси вириватися. Але ти так важко працюєш у тому кафе... Тобі точно потрібні ці копійки? Навіщо ти так виснажуєш себе, Анечко? 

Анна на мить зупинила руку. Вона опустила погляд вниз, і її губи стислися в тонку, гірку лінію. Серце защеміло від таємниці, яку вона так довго носила в собі, але тітоньці Амаль вона могла довірити все. 

— Мені потрібні гроші на хорошого адвоката для батька, — ледь чутно зізналася Анна, і в її голосі прозвучала залізна, доросла рішучість. — Ольга ні за що не дасть на це ні копійки. Для неї тата більше не існує. А у Шахіна... у Шахіна я просто боюся питати, ти ж знаєш, як він ставиться до його минулого. Тому я маю впоратися сама. Тітонько, я так мрію, щоб тато нарешті вийшов з в’язниі. Я хочу забрати його, і ми поїдемо жити до бабусі. 

При згадці про бабусю очі Анни потеплішали. Там, в одному з колоритних, захованих від галасливого центру одеських двориків, у старій квартирі доживала свій вік її вісімдесятирічна бабуся — мати рідного тата. Старість і важка деменція практично стерли її пам'ять, і зараз за нею доглядали лише соцпрацівники. 

— Я так хочу повернутися туди, в наш справжній дім, — прошепотіла Анна, змахнувши непрохану сльозу. — Нехай бабуся вже не завжди впізнає мене і тато змучений... але там я буду вільною. Там мене люблять і там я не буду «ніхто». 

Амаль розчулено сплеснула руками, підійшла й міцно, по-материнськи обійняла дівчину за плечі. 

— О Аллаго, яке ж у тебе золоте серце, дитино... Хай почує Він твої молитви. 

Раптом тишу коридору прорізав гучний звук коліс автомобіля на бруківці подвір'я, а за мить почувся гамір у холі. Приїхали. Тітонька Амаль миттєво стрепенулася, швиденько поправила фартух і з радісною усмішкою поквапилася на вихід зустрічати першого спадкоємця: 

— Приїхав! Іскандер мій приїхав! Піду зустріну хлопчика! 

Анна залишилася на кухні. Серце забилося в грудях як наполохана пташка. Їй було наказано не просто ховатися, а прислужувати й розносити страви. Вона глибоко вдихнула, змушуючи пальці перестати тремтіти, взяла важку срібну таріль із першою гарячою закускою і повільно рушила до їдальні. 

Алекс якраз переступив поріг будинку, тепло відповів на радісні обійми тітоньки Амаль і збирався пройти далі, як раптом двері вітальні відчинилися. У залу з тарілкою в руках плавно увійшла Анна. 

Іскандер миттєво помітив її. Попри те, що дівчина була повністю закрита у скромний темний одяг, він здогадався що це вона. 

— Анно! Привіт! — щиро, з величезною радістю вигукнув він і, кинувши сумку на підлогу, імпульсивно кинувся вперед, розкриваючи руки для міцних обіймів. 

Анна аж здригнулася від його пориву, але краєм ока впіймала на собі важкий, крижаний, попереджаючий погляд Ольги, яка пильно стежила за кожним її рухом із холу. Проявити радість чи прийняти обійми Алекса означало б підписати собі вирок на жорстокий скандал. 

Тому вона різко зупинилася. Тримаючи погляд опущеним донизу, дівчина скромно й стримано зробила легкий реверанс, нахиливши голову, швидко поставила страву на стіл і, не вимовивши жодного слова у відповідь, поспіхом розвернулася і пішла назад на кухню. 

Ольга задоволено й зверхньо хмикнула, бачачи таку слухняність падчерки. Алекс так і застиг посеред зали з розчиненими для обіймів руками. На його обличчі відбився повний шок і нерозуміння, яке швидко змінилося першим уколом образи й тривоги. «Вона що, навіть не рада мене бачити? Чи взагалі вважає мене чужим?» — промайнуло в його голові, поки він повільно опускав руки. 

Повернувшись на кухню після того невдалого реверансу, Анна безсило притулилася спиною до зачинених дверей. Серце калатало у грудях як наполохана пташка, а образ Алекса, який так щиро кинувся до неї з обіймами, досі стояв перед очима. Їй довелося склеїти маску байдужості, але всередині все тремтіло. 

Крізь масивне дерево до неї чітко долітали приглушені звуки з їдальні. Застілля було в самому розпалі. Вся родина весело спілкувалася, дзвеніли кришталеві келихи, було чути щасливий сміх Аліни, солодкий голос Ольги та гучні, горді репліки Шахіна. Вони святкували. Вони були єдиним цілим. 

В Анни в грудях боляче й гостро кольнуло. Десь глибоко в душі, попри всю свою затяту гордість і звичку бути «ніким», вона теж була всього лише дівчиною, яка понад усе на світі хотіла бути частинкою цієї родини. Хотіла, щоб її просто любили й приймали в коло, а не тримали за безіменну тінь. З ока повільно покотилася самотня, гаряча сльозинка, але Анна миттєво здригнулася і швидко, майже сердито стерла її кутиком хустинки. Не можна показувати слабкість. Не в цьому домі. 

— Доцю — лагідно покликала її тітонька Амаль, відволікаючи від похмурих думок. Стара жінка якраз знімала з вогню великий мідний чайник. — Іди, розлий чаю гостям. Уже час солодкого. 

Анна глибоко вдихнула, змушуючи пальці перестати тремтіти. Вона мовчки кивнула, взяла важкий чайник, від якого пахло свіжою м'ятою та чебрецем, і знову вийшла до зали. 

За столом тривали веселощі. Як вона й думала, ніхто на неї навіть не дивився, ніби її взагалі не існувало в цій кімнаті. Ольга захоплено розповідала щось чоловікові, а Аліна без упину, весело й голосно розмовляла з Алексом, ділячись одеськими плітками та випитуючи про Лондон. Брат м'яко відповідав їй, підтримуючи розмову. Вони виглядали як справжні, щасливі рідні люди.