Розділ 8. Подорож в минуле

 Поки вони сиділи, Дженніфер вирішила трохи все ж розповісти й про минуле всіх вимірів. Тож, вона, як зазвичай, застосувала свою магію і кудись відправила Ніколь. Але це все подумки. Фізично ці дві особи так і сиділи в кафе, розмовляючи про різні дрібнички. І це все тому, що в цьому кафе не дуже любили магію. Та й в принципі зараз всі хотіли просто звичайного життя. І так як це світ відьом, які єдині знаються на магію, то вони відмовилися від неї на деякий час. Тобто, до того часу, коли все нарешті налагодиться. 

 Тим часом, Ніколь подорожувала якимись війнами та звичайними днями. Спочатку, все було яскравим та спокійним. Навколо цвіли різні рослини та гомоніли діти. Як тут, почалася війна. З’явилося багато воїнів, і проливалося багато крові. Земля вже була тьмяно червоною від крові, але воїни так і вбивали один одного. Це була жорстока війна. І дивним було те, що це була війна між магами. Тільки от здогадатися було не можливо чи це відьми, чи ще хтось. Як тут Ніколь перенесло ще кудись. Це вже не буле ні війна, ні звичайний день. Вона знаходилася в якомусь красивому приміщенні. Воно було оформлене у темні кольори. І ще була якась маленька дитина. В ній Ніколь впізнала маленьку себе. Хоча до цього дівчина не бачила своїх дитячих фото. А може й бачила. Цього Ніколь вже не могла згладити. Тим не менш, зараз вона вже чула якісь крики дорослих. І дуже хотіла почути цю розмову та її знову кудись перенесло. І Ніколь здогадалася, що про це їй не можна було чути. Та й це було не так вже й дивно. Але все ж дівчина дуже хотіла побачити своє минуле. На жаль, не вдалося. Проте й це був не кінець. Далі Ніколь перемістилася в якийсь Райський куточок. Навкруги співали пташки і світило сонечко. Але тут знову війна. І Ніколь, сама не знаючи як, повернулася в реальність.

– О, ти вже тут. Але як? Як ти це зробила? – спитала Дженніфер.

– Що саме? Це ж ніби ти мене перенесла назад в реальність. – відповіла Ніколь.

– Ні, це ти. Мабуть, до тебе просто повернулася магія. І це добре. Тепер ми можемо готувати тебе фактично на смерть. Але я в тебе вірю. Тому йдемо вже скоріше, а то ще не встигнемо врятувати світ. Точніше, ти не встигнеш. Ти ж саме все повинна зробити.

– Чому я? Ти ж сказала, що я легко можу померти. Я не хочу. Навіщо мені жертвувати собою заради цілого світу. Я це зроблю хіба, якщо ти скажеш мені дещо. Добре? Домовилися?

– Все що завгодно, тільки врятуй Всесвіт.

– Всесвіт? Хіба не світ? Тим не менш, це не важливо. Чому ти не дозволила пені глянути на моє дитинство?

– Ну, тут все просто: це минуле. І всі секрети повинні залишатися ними. Тобі не варто цього знати. До речі, Всесвіт і світ для нас одне й те саме, адже всі виміри це і є світ, а світ – Всесвіт.

– Зрозуміло, ходімо вже. Не варто втрачати ані секунди, коли мова йдеться про порятунок. Хоча я не хочу цього, але маю. Вже нехай так і буде. Якщо я помру, то просто пам’ятай мене.

– Добре, ходімо додому. І більше не задавай мені лишніх питань, а то я можу зробити все що захочу. І головне так, що ніхто цього не бачив.

 І тепер Дженніфер та Ніколь йшли додому, а їх супроводжував легенький теплий дощик. Погода нібито на щось натякала. І це «щось», мабуть, було лихим чи поганим.