Розділ 3. Дженніфер

 Вчора був найкращий день в житті Ліни. Точніше найкращий, але після всього що сталося з нею раніше. Так то в дівчини завжди все добре. Але сьогодні все одно вже треба йти до школи. І який би гарний настрій не був у Ліни, школа все зіпсує. Ну, але все одно треба йти. І перечити батькам дівчина не хотіла. Тому зараз вона була на пів дорозі до школи. І все ж таки думала, чи варто туди йти. Ліна думала чи часом не ввжають її тепер божевільною. Все ж таки так ще ніхто багато не пропускав. І це ще й фактично без поважної причини. Та й однокласники її навряд чи зрозуміють. Для них, Ліна просто одна з прогульниць. А правда вже нікого не цікавить. Це й не дивно, як для поведінки підлітків. 

 Якби там не було, Ліна зайшла в школу і все в раз стало дивним. Навколо було темно і якось надто тихо. Зараз би мав бути шум та галас дітей, а тут тиша. Це було дивно, але попри все дівчина пішла до класу. І тут двері самі почали то відчинятися, то зачинятися. Ліна вже хотіла втекти як тут…

– О, Ліно. Привіт! Давно не бачились. – сказав хтось. Коли ж дівчина обернулася, то там нікого не було. Але  це було, як виявиться, ненайдивнішим. Тепер Ліна була налякана, але все одно зайшла в клас. Якась жінка писала щось дивне на дошці. Побачивши Ліну, вона швидко витерла дошку.

– Привіт! Де всі? І хто ти така? - здивовано, спитала дівчину в жінки.

– Я Дженіфер єдина у цьому світі. І взагалі як ти сюди потрапила? - спитала,у відповідь, та. Тепер це був кінець. Ліна була дуже налякана і все ж таки продовжувала говорити. Наївна дівчина думала, що розмова її врятую. Тож продовжувала відповідати.

– Через двері, як і всі. До речі, як це єдина, а де всі? - знову і знову повторювала Ліна.

– Ти що не знаєш куди потрапила? - спитала Дженіфер.

– Звичайно ж, знаю. Я у школі!

– Ти що не чуєш? Яка школа? Це мій світ! – сказала Дженіфер.

– Гаразд! Тоді я пішла. - сказала Ліна і почала йти. Тут перед нею закрились двері. Вона була налякана. Дівчина не розуміла що коїться. Ліна ніби заснула, і проснулась вже у білому приміщенні. І поряд була якась, зовсім інша жінка, у білому халаті. Та ще й тримала шприц у руці. Це було вже занадто. Ліна й саме вже почала думала, що збожеволіла. Та й по-іншому не могла пояснити собі ці всі події. Але треба була заспокоїтися і принаймні спитатитися де вона. Тож Ліна зібрала волю у кулак і нарешті тих промовила:

– Де я? Де Дженіфер? 

– Ти в лікарні. – сказала медсестра, яка щось запідозрила у словах дівчини. Та й сама Ліна запідозрила щось дивне у своїй поведінці та словах. Дівчина не могла впізнати себе. Це вже точно була не вона. Ліна могла бути собою лише, якщо це сон чи якщо вона ненормальна. Але ні в те, ні в інше дівчина не хотіла вірити. І чомусь почала звинувачувати у всьому світ і всіх. Але не себе. Ліна не могла винувати себе у своїй «нормальності». Проте виходу не було: ні з кімнати, ні з своєї уяви. Чи то була не уява, а реальність. «Ні, це точно не може бути реальність, інакше я ненормальна» – думала Ліна. І з цими думками просто заснула. Принаймні їй здавалося, що вона спить.