15.

Але так швидко дійти нам не вдалося: у Артема почалася спастика. На щастя, не сильна, але все ж йому знадобився час, щоб себе опанувати. Я вже зовсім не боялася, просто була поряд і намагалася доступними мені методами полегшити напад: легенько погладжувала, масувала напружені шию та плечі. І пригадувала, як у Артема стався перший напад, коли ми залишилися наодинці. Саме тоді, коли я принесла страшну новину про початок війни. Хлопець саме намагався пересісти до крісла і не втримався – впав на підлогу. Ноги його безбожно трусилися, він марно намагався опанувати себе. А я б і підійшла, і допомогла, та просто не знала, що робити, щоб не нашкодити йому.

Лише покликала:

- Артеме, як тобі допомогти?

Та відповіді так і не дочекалася.

Хоч я і знала, що напад мине і з хлопцем знову все буде добре, проте в той момент злякалася майже так само, як і коли почула про напад росії. Стояла і безпорадно дивилася, як близька людина страждає, а я нічим не можу зарадити.

Коли ж Артем зміг вгамувати спастику і без сил відкинувся на підлозі, я тут же опустилася перед ним на коліна.

- Артеме? Як ти? Може подати води?

- Було б непогано, - прохрипів він. А коли напився і відкашлявся, продовжив: - Не хотів тебе лякати, та я не можу це контролювати.

- Скажи, як я могла б тобі допомогти?

- Легкі погладжування зведених спазмом м’язів могли б стати у нагоді, або розслаблювальний масаж.

Відтоді я так і робила, ні на мить не замислюючись, усі мої побоювання давно відійшли на задній план. І варто зазначити, що мої дід приносили хлопцеві швидке полегшення.

От і цього разу все минулося досить швидко, тож ми змогли вибратися в коридор і облаштувати собі затишний кокон із ковдр та старих курток, в який і закуталися, обійнявшись для тепла, як робили вже не раз.

Я пригадала попередню нашу розмову тож продовжила допитуватися:

- Але я все одно не повірю, що в тебе немає нікого близького. Друзі, врешті решт!

- Друзі? – невесело усміхнувся хлопець. – Ну посумують трохи. Та й забудуть.

- Я не забуду!

- Ти? – в його голосі почулося здивування.

- Так! Якщо ти вважаєш, що нікому не потрібен, то знай: це зовсім не так. І мені буде дуже боляче, коли тебе не стане, зрозумів?

- Ніко?

І тут я зважилася:

- Що «Ніко»? Закохалася я в тебе, ясно! І мені вкрай важливо, щоб ти був живий і здоровий.

- Ага, здоровий! – пирхнув Лісовець. – Паралізований, правда, трохи, але здоровий. Точно-точно.

- Не вдавай дурня, ти зрозумів, про що я кажу!

- Так, зрозумів. Та тільки, Ніко…

- Мовчи. Я розумію, що байдужа тобі. Моє зізнання ні до чого тебе не зобов’язує. Хіба тільки до того, щоб ти піклувався про власну безпеку. Все.

- Байдужа мені? – у голосі знову лунало відверте здивування, і це змусило мене подивитися йому у вічі. На жаль світла нічника було вкрай мало, щоб я змогла прочитати їх вираз. Та це й не знадобилося, бо наступні слова Артема нарешті поклали край недосказаності між нами:

- Ніко, казко моя. Та як тобі тільки в голову могла прийти думка, що ти мені байдужа? Я закохався в тебе, щойно побачив, як ти розпоряджаєшся групою першого вересня. Можна сказати, кохання з першого погляду!

- Тоді чому ж ти мене ігнорував? – запитала нарешті те, що вже давно не давало спокою.

- Та ти ж боялася мене, мов заразного!

- Неправда! – обурено вигукнула я.

Хлопець лише скептично підняв брову і усміхнувся – цей вираз я змогла побачити навіть у примарному світлі нічника.

І здалася:

- Ну добре, частково правда.

- Частково?

- Я не тебе боялася, а боялася якось тебе образити чи зачепити.

- Одне й те ж! – пирхнули у відповідь, а руки міцніше притисли до торсу, даючи обіцянку, що ніколи нікуди не відпустять. Довелося пручатися, щоб знову мати змогу заглядати у вічі. Та тільки це не завадило мені обвити руками його талію.

- Ні, не одне! – продовжила я доводити своє. – Пам’ятаєш, як я впустила тебе у холі академії?

- Ну? Невже я якось наштовхнув тебе на думку, що я на тебе образився чи звинувачую в чомусь?

- Ні. Власне саме після того я й перестала остаточно боятися.

- Зрозуміла, що я – не кришталева ваза, тож зламати мене значно складніше? – хлопець уже відверто потішався.

- Щось на кшталт. Але не тікай від мого запитання. Чому ти ніяк не виявляв свого інтересу до мене?

- Бо не вважав себе достойним кандидатом, - просто відповів Артем.

Он як?

- Для мене – ні, а для інших дівчат – скільки їх там у тебе було? Десятки? – був достойним?

- Ти рахувала, зі скількома я зустрічався? – і знову ця усмішка!