13.

Канікули промайнули, як одна мить. Я тільки й змогла побачити, що моя матуся дуже щаслива разом з Володимиром. Він був частим гостем у нашому домі. І щось мені підказувало, що вони недовго житимуть нарізно після мого від’їзду. Надто вже їх притягувало одне до одного.

От би й мені з Артемом так…

Але від хлопця не було ні слуху ні духу. Можливо він, як і я, піддався магії новорічної ночі, а ранком все видалося в іншому світлі. Скільки разів у мене підіймалася рука, аби зателефонувати хлопцеві. Чи хоч повідомлення написати. І кожного разу щось стримувало. Невпевненість? Нерішучість? Хто зна…

Але й Артем мовчав. Чекав кроку від мене? Чи просто не бажав спілкуватися?

В будь-якому випадку, почався новий семестр, а між нами так нічого й не змінилося. Так, інколи перекидалися кількома фразами, та й по всьому.

Аж поки наприкінці лютого у мене не трапилася пригода. Коли увечері після занять у танцювальній студії я спробувала відімкнути замок, то ключ просто репнув у мене в руках: ручка залишилася у мене в пальцях, а лезо, яке я вже вставила в замкову щілину, так там і стирчало. Причому зламалося вщерть з секретом, ані на міліметр не виступаючи, так, що вхопитися було ніяк.

І так, і сяк покрутившись, вирішила йти до комендантки гуртожитку. Та поспівчувала моєму горю, та нічим завадити не могла. Дядько Павло, який працював у нас штатним слюсарем, уже відзначив своє радянське свято і до ранку був, м’яко кажучи, не в змозі мені допомогти. Вільних кімнат, де я б могла переночувати, у гуртожитку не було. Комендантка тільки руками розводила, пропонуючи напроситися на нічліг до когось зі знайомих. А до кого? Всі мої товариші, що жили в цьому гуртожитку, мали такі ж самі малюсінькі кімнатки, як і я. Там самому було ніяк розвернутися. Що вже казати ще й про мене. А Лія, до якої я могла б поїхати, як на зло, вчора разом з Ярославом і Євгеном полетіла на відпочинок у якусь теплу країну.

На думку спав Артем. От у нього кімната якраз була просторою, я б могла розміститися на підлозі і не дуже йому завадити. То телефонувати, чи як?

А може все ж таки вдасться витягти той клятий шматок ключа? Але кого б я не просила, кого б не ловила коридорами, всі як один стверджували, що без спеціального інструменту ніяк мені не зарадять.

Довелося набиратися хоробрості і таки телефонувати Лісовцю.

Гудки йшли і йшли, а хлопець не поспішав приймати виклик. Я вже хотіла натиснути відбій, коли почула в трубці:

- Слухаю.

- Артеме, привіт, - а що далі? Як почати непросту розмову? А може він взагалі деінде? Це й вирішила з’ясувати найпершим: - Ти в гуртожитку?

- Якраз доходжу, - хоч одна радісна новина! – А що?

- Мені дуже соромно, але я не знаю, до кого звернутися.

- Що трапилося? - в голосі прозвучала тривога.

- У мене ключ зламався в замку. Я не можу потрапити до своєї кімнати. А слюсар прийде тільки завтра.

- І?

Що «і»? Невже не зрозуміло? Доведеться благати:

- І я б хотіла напроситися до тебе переночувати, бо йти мені нікуди.

На тому боці почулося важке зітхання:

- Трясця, Ніко, вмієш ти здивувати! Де ти зараз?

- Та коло своїх дверей.

- Четвертий поверх, кімната 431?

- Так.

Звідки він знає?

- Зараз піднімуся.

І скинув виклик. І як це розуміти? Він пустить мене на нічліг?

Я б сама могла спуститися до нього, але покірно залишилася чекати. Зовсім скоро на поверсі зупинився ліфт і звідти вийшов Артем. Роззирнувся, і, побачивши мене, попрямував у мій бік.

- Що тут у тебе? Показуй.

Я лиш махнула на двері, які, мов насмішка, шкірилися зламаним ключем. Лісовець наблизився, провів пальцем по замковій щілині і стиха вилаявся.

- А що дядько Павло?

- П’яний, як чіп.

Хлопець вагався, а я розуміла, що він – моя остання надія, тому продовжила вмовляти:

- Я чесно не займу багато місця. Ляжу собі десь в куточку, та нехай і в кухні, ти навіть не помітиш мене. А вранці одразу ж піду.

- Не помітиш тут тебе, - буркнув собі під носа Артем. І вже голосніше додав: - Ходімо.

Я ледь не підстрибом поскакала за ним слідом до ліфта.

Уже зайшовши до його кімнати, роззирнулася у пошуках місця, де мені буде найкраще влягтися. По всьому виходило, що найзручніше місце для мене буде вздовж його ліжка. Тільки крісло доведеться відкотити, але я будь якої миті можу подати його власнику.

Вже почала пояснювати свою геніальну думку Артемові, як була зупинена його фразою:

- Не мели дурниць!

- Що?

- Що «що»? Яка в біса підлога? Ти температуру в кімнаті бачила? Захворіти хочеш?

Так, температура в гуртожитку підтримувалася на нижній граничній нормі – 18 градусів. В принципі нормальна, але й справді не для спання на підлозі.