12.

Володимир Миколайович виявився приязним чоловіком маминого віку (я побоювалася, що він може виявитися набагато старшим) приємної зовнішності. Мені він одразу ж сподобався. Чоловік, мабуть, з нагоди знайомства зі мною прийшов без палиці, і якби я не була попереджена про його проблеми, то навіть і не помітила б його легкої кульгавості.

У напрузі перебувала тільки мама, яка стріляла очима то на мене, то на Володимира. Ми ж швидко знайшли спільну мову і за годину спілкувалися, мов давні знайомі.

- То що я казав тобі, Алло? Варто було лише спробувати, - загадково зазначив мамин кавалер.

- Спробувати – що? – тут же вчепилася я.

- Сказати тобі правду. Адже ти не заперечуєш проти наших стосунків.

- Ні, - сказала чисту правду. – Ви з’явилися дуже доречно.

Чоловік запитально підняв брови. Довелося пояснювати:

- Раніше ми з мамою були завжди разом. А тепер я залишилася в Харкові, а вона приїхала додому. І якщо в мене бурхливе студентське життя, то мама точно засумує тут на самоті.

- О ні! – засміявся Володимир Миколайович. – Наші дітлахи не дадуть засумувати нікому.

- Але з вами ж їй затишніше? – уточнила я.

Мама увесь цей час клопотала навколо столу, та все ж я бачила, як вона прислухається до нашої розмови.

- Я дуже сподіваюся, що так, - чесно відповів чоловік, і такими очима подивився на маму, що я відчула себе третьою-зайвою. Захотілося тут же вигадати причину, щоб втекти до кухні і залишити їх на самоті.

Але причина знайшла мене сама. Щойно годинник пробив дванадцяту, щойно ми випили підняті келихи з шампанським, як у мене озвався телефон. Ледве вигребла його із завалів на робочому столі, бо навіть не згадувала про нього увесь цей час. І сторопіла: на екрані світилося ім’я Артема.

 Прожогом вискочила у коридор, ще встигнувши спіймати мамин цікавий погляд.

- Слухаю! – мовила я засапано.

- Ніко? Ти кудись біжиш? – здивовано поцікавився Артем.

А я й не усвідомлювала, наскільки я скучила за його голосом!

- Ні, - видихнула, потім зробила кілька вдихів, аби опанувати себе. – Просто поспішала вийти з кімнати, а до того довго шукала телефон. Тому й вийшло, що захекалася.

- Зрозуміло, - пролунало у відповідь зі сміхом. – Я не заважаю тобі? Можеш говорити?

- Ні, не заважаєш. І так, можу говорити.

- Ти вдома святкуєш?

- Так. Ти теж вдома?

- Ну якщо гуртожиток можна назвати домом.

- Ти не поїхав на канікули?

- Та скільки їх там лишилося? Тиждень? Блигом світ до Одеси їхати! Та й провести майже пів доби в дорозі задоволення невелике.

- То ти сам?

- Зараз – так. Ти ж знаєш правила: до опівночі треба повернутися в гуртожиток. І на Новий рік виключень у них нема. Але до того я зустрічався з баскетболістами. Так би мовити, провів старий рік.

- П’яний? – усміхнулася я.

- Трохи. А ти?

- А я з мамою та її кавалером святкую. Не та компанія.

- Звісно. А я от привітати тебе захотів. Щасливого Нового року! Хай він принесе тобі усе, чого забажаєш.

- Дякую. Я теж вітаю тебе. Хай все в житті збувається. Навіть недосяжні мрії! – натякнула йому, та навряд чи він зрозумів.

- Поговориш ще зі мною? Чи треба бігти розважати гостя?

- Навпаки, не могла придумати причину, аби залишити їх наодинці. Я точно їм заважаю, - з усмішкою зауважила я.

- То зателефонувала б мені раніше! – так просто, ніби самозрозуміле, вигукнув Артем. – Або повідомлення скинула, я б сам зателефонував.

- Та думала, що ти маєш справи. Не хотіла заважати.

 Я навіть душею не покривила. У мене й справді протягом вечора кілька разів виникала думка зателефонувати Артемові, просто почути його голос, та я стримувалася, не хотіла бути нав’язливою.

- Ти б мені ніколи не завадила, - запевнив хлопець.

А мені раптом захотілося опинитися поряд з ним, притулитися до його великого теплого тіла і так і сидіти. Довго-довго. Аж до весни.

- Коли збираєшся до Харкова?

- У неділю, дев’ятого. А що?

- Можу приїхати по тебе.

- Ой, та не треба! Я й автобусом дістануся, – відмахнулася я. І тут же пошкодувала. Може він пропонував для того, щоб трохи побути разом? А я так різко відмовила.

- Як знаєш, - не став наполягати Артем.

Не надто вже й хотів їхати? Запропонував із ввічливості? Так по голосу й не зрозумієш. От би хоч вираз його обличчя бачити…

А чом би й ні?

- Артеме, а не хочеш випити кави?

- Ти мене в гості запрошуєш? Зараз? – з недовірою перепитав хлопець.

- Тебе з гуртожитку не випустять, двері замкнені, - пирхнула у відповідь я. – Але щось на кшталт.