11.

Ну, це мені так хотілося.

Бо коли мама зайшла до кімнати, на обличчі у неї грала та сама усмішка, яка розквітала кожного разу, як я куди-небудь вляпувалася. Так і захотілося за завичкою втягнути голову в плечі.

- Все почула? – підняла вона одну брову.

- Не все, - чесно відповіла. – Його репліки не розібрала, на жаль.

- Ясно, - кивнула мама і опустилася на сидіння поряд зі мною.

І замовкла. Тобто? Вона не збирається мені нічого розповісти?

- Хто він? – вирішила наштовхнути її на розповідь.

- Ніко, ти не подумай! – раптом почала виправдовуватися мама. – Я не забула твого татка, я й досі його кохаю, але… - і замовкла.

Я мабуть не згадувала, але мій батько помер, коли мені не виповнилося ще й десяти років. І хоч тоді я ще була мала, але добре пам’ятаю, як він, приходячи додому п’яним, ображав маму. Від п’янки й помер. А от мама намагалася виплекати у моїй голові образ справжнього сім’янина, якого звела у могилу тяжка хвороба. Ну, в чомусь вона мала рацію: алкоголізм і справді хвороба. А ще мама вирощувала міф, що у нас була ідеальна сім’я, в якій всі усіх кохали. І досі кохають. Я чесно вдавала, що вірю у все це, хоч насправді мені було зовсім байдуже.

Не знаю з якої причини, але нових стосунків мама не намагалася заводити, і тепер я починаю підозрювати, що причиною тому всьому була я.

Що ж, час виправляти ситуацію:

- Мамо, якщо ти забула, то коли батько помер, мені було майже десять. Я чудово пам’ятаю і його поведінку, і його ставлення до тебе (справедливості ради варто зазначити, що мене він і справді любив і ніколи не ображав). І чудово розумію, що кохати його було ні за що.

- Ніко…

- Зажди! Невже ти думаєш, що я буду проти, якщо у тебе хтось з’явився?

- А ти не будеш? – з надією спитала найрідніша мені людина.

- Звісно ж ні! Але тільки якщо ти познайомиш нас.

- Добре, я колись…

- Не треба ніякого колись. Сьогодні свято, стіл накритий, чим не привід для того, щоб запросити його в гості?

- Ні, - засперечалася мама. – Так не робиться!

- Ще й як робиться. Він же щойно телефонував, аби напроситися. Ні?

- Мабуть…

- То дзвони й запрошуй його до нас. Або я сама подзвоню! – випалила я і блискавично вихопила телефон у неї з рук. – Так-так, подивимося. Нещодавні виклики… Володимир Миколайович? – пирснула я. – Це він тобі щойно телефонував? За що ти так з ним? На ім’я по батькові! Мов начальника!

- Бо він і є мій начальник! Ану віддай телефон, капосне дівчисько! – мама жартома накинулася на мене і ми декілька хвилин борсалися по дивану, висмикуючи телефон одна в одної.

Допоки той багатостраждальний телефон не озвався чоловічим голосом:

- Алло? Що в тебе там відбувається?

Ми з моєю мамою Аллою на мить завмерли, спіймані на гарячому, а потім я жестами змусила її відповісти. Вона, заїкаючись, мовила в трубку:

- Вибачте, Володимире Миколайовичу!

Трубка приречено зітхнула:

- Вова, скільки можна повторювати? Ми ж не на роботі.

- Так, так, Вова.

- То що в тебе трапилося?

- Телефон ненароком розблокувався у кишені і пішов виклик до тебе.

- А що то за звуки, ніби ти з кимось боролася? У тебе все гаразд? Тобі загрожує небезпека?

Щоки у мами залилися таким густим рум’янцем, що я не змогла стримати смішок.

- Ні-ні, все окей! То ми з Нікою дуріли.

- Впевнена? Щось голос у тебе…

- Та все добре. Точно! Бувай.

І вже хотіла відхилити виклик, та я виявилася меткішою, тому встигла висмикнути телефон з її рук і відскочити на безпечну відстань.

- Володимире Миколайовичу, ви ще тут?

- Так, - сторожко озвалися на тому кінці. – Ніко?

- Так, це я. Рада познайомитися, - затараторила я в трубку. – І хочу побачитися з вами наживо. Чому б вам не купити торт та не приїхати до нас у гості скажімо за годину?

Поки я запрошувала маминого кавалера до нас у гості, мама приречено закрила обличчя руками і так, ніби всі сили вмить покинули її, звалилася на диван.

- Он як? А мама не проти?

- А маму ми питати не будемо, бо дай їй волю, вона відтягуватиме до нових віників, а мені за тиждень повертатися до Харкова.

У трубці почувся гортанний сміх:

- Тут ти маєш рацію. Добре, за годину я буду.

- До зустрічі.

Коли я повернула мамі телефон, вона запитально подивилася на мене:

- Що він сказав?

- Що за годину приїде.

- Ніко-о! – простогнала вона. – Ну навіщо? Він же… Я… Краще б ми до нього…