10.

Вдома у мами було тепло і затишно. Не хотілося ані вибиратися кудись, ані взагалі ворушитися. Ми й не збиралися. Лише підготували декілька улюблених страв до зустрічі Нового року та святково прикрасили кімнати, від чого атмосфера стала ще затишнішою. Залишилося лише дочекатися півночі та з шампанським зустріти Новий рік.

Увесь час, що лишився, ми з мамою проговорили про свої справи, бо телефоном, хоч і по відеозв’язку, не дуже-то наговоришся, віч-на-віч розповісти можна набагато більше. А приїжджала я додому не надто часто, бо більшість роботи виконувала якраз на вихідних, та ще й танцювальна група вимагала уваги.

Мама розповідала про своїх нових вихованців, ділилася їхніми успіхами, обіцяла повести мене на заняття, аби познайомити зі своїми маленьким талановитими зіроньками. А я слухала, і помічала, що моя сорокарічна мама ніби розквітає і аж навіть помолодшала. Помічала, і раділа, що життя у неї налагоджується.

Сама ж я теж не відмовчувалася, ділилася успіхами і невдачами як у навчанні, так і в інших сферах свого життя. Розповіла про цікаву поїздку до Києва, про нових людей, з якими мені вдалося потоваришувати, про їхню силу та неймовірні здобутки. Звісно що у моїй розмові раз у раз мелькало ім’я Артема. Але мабуть частіше, аніж мені цього хотілося б, аби мама не запідозрила чогось.

Бо запитала:

- Отож, хто такий цей Артем?

- Артем Лісовець, мій однокурсник. Той, що прийшов до нас на четвертому курсі після академвідпустки. Я тобі про нього розповідала, пам’ятаєш?

- Пам’ятаю, - кивнула мама. – Як і пам’ятаю, що тоді ти говорила про нього зовсім іншим тоном.

- Що? – я аж засміялася. – Яким таким іншим тоном?

- Байдужим.

- А зараз?

- А зараз з тебе аж випромінюється цікавість!

- Ой, та не перебільшуй!

- Хіба применшую! – парирувала мама. - То що змінилося?

А й справді? Я на мить задумалася, і ті висновки, до яких я дійшла, мені зовсім не сподобалися: це виходить, що я й справді цікавлюся Артемом, і не просто цікавлюся, а саме як чоловіком, як можливим партнером у стосунках. Та ще й у світлі почутої у вересні інформації. Зараз моє ставлення до його можливої симпатії до мене кардинально змінилося, тепер мені хотілося, щоб Артем виказував мені увагу, як хлопець, виділяв мене серед решти… Я навіть ладна була відповісти на його почуття! Та тільки хлопець видавався зовсім не зацікавленим.

Якось так сталося, що я виплеснула мамі всі свої переживання, розповіла про все від самого початку, не утаїла жодної деталі, навіть його фразу про «оберігати» тоді на сходах пригадала. І іншу, в готелі, коли він сказав, що з радістю поспілкувався б зі мною ще. І про «Кольорових снів!» не забула. Тієї ночі мені й справді снилися кольорові сни. Героєм яких був Артем…

- І от тепер я не розумію, Артем цілком серйозно говорив тоді хлопцям про свою симпатію до мене, - завершила я свою розповідь, - а тепер…

- Як ти кажеш, він тебе назвав? «Недосяжна мрія»? – уточнила мама.

- Так.

- То, мабуть, він і не збирається тебе досягати.

- Але ж чому?

- Може тому, що ти якимось чином дала йому зрозуміти, що він тобі не цікавий. Ще до того, як підслухала його зізнання. Минулого року, наприклад, - мама запитально подивилася на мене.

- Та чи я пам’ятаю? Я тоді взагалі на нього уваги не звертала. Мене Влад цікавив.

- Ось тобі й відповідь, - розвела руками матуся. І вчепилася в іншу інформацію: - А Влад, виходить, більше не цікавить?

- Та хай лісом іде той бабій. Чому я чекати повинна на його увагу?!

- Правильне рішення. А Артем – не бабій?

- Ну, з дівчатами він фліртує та зустрічається, наскільки я знаю. Але не міняє їх, як циган коней.

Мама засміялася:

- Цікавий вираз! Де ти такого набралася?

А я вжила порівняння, навіть не задумуючись. Де ж я його почула? А потім згадала:

- Це один з хлопців так висловлювався.

- Хлопців?

- Ну, баскетболістів, з якими я їздила до Києва.

- Не Артем?

- Ні, Олексій, здається. Чи то був Сашко?

- Бачу ти й справді потоваришувала з ними усіма. Я рада, що в тебе з’явилися нові цікаві знайомства.

- Я теж рада. Ніколи б не подумала, що так вийде.

- А стосовно Артема: покажи йому свій жіночий інтерес, та на побачення запроси, кінець кінцем. Якщо ти все ще подобаєшся йому, він не встоїть.

- А якщо ні? Тоді я зганьблюся перед ним.

- Коли це вияв почуттів став ганьбою? Ти ж не будеш його переслідувати через це? Нав’язуватися? Вени різати через відмову? Просто покажеш, що тобі не байдуже. А далі вже хай сам вирішує, він же чоловік!

Загалом, мама мала рацію. Та от тільки я, не з боязких у більшості справ, тут не знала, як мені наважитися. Ну та в мене ще є час до кінця канікул, може й придумаю що!