6.

Так у мовчанні ми й доїхали до гуртожитку. Я, що сиділа посередині, заметушилася, як мені вийти, вже почала підштовхувати Лію, аби та випустила мене, та осіклася, коли Євген витягнув крісло Артема, а той буркнув:

- Що, так поспішаєш що не можеш хвильку почекати, поки я виберуся?

- То ти теж тут виходиш? – здивувалася я. – Живеш десь неподалік?

Мені відповіли вже посеред вулиці, коли ми вийшли і автівка із Заремськими рушила далі по проспекту.

- Так в гуртожитку й живу. Ти що, не знала?

А я й справді зрозуміла, що не знала цього. І не бачила його ніколи тут. Як так?

- Ото ще мені староста! – зневажливо пирхнув хлопець і першим покрутив колеса до входу. Виходило це в нього не надто добре, руки все більше промазували повз обіддя коліс. Я, хоч теж була зовсім не тверезою, та все ж здавалася собі більш адекватною, поспішила слідом, щоб, раптом що, запропонувати допомогу.

Моя поміч знадобилася на довжелезному пандусі, який дублював аж десять сходинок. У Артема просто сил не вистачило прокручувати колеса. Я тут же підскочила і вхопилася за ручки його крісла. Разом нам вдалося здолати перешкоду, хоч, ніде правди діти, було кілька моментів, коли я майже впустила одногрупника. І тільки страх знову впасти в його очах мобілізував усі мої резерви, тож вхідних дверей ми дісталися без пригод.

А всередині був ліфт, тож я більше не боялася за Артема.

У холі рушила до сходів, та хлопець зупинив:

- А зі мною ліфтом чому не їдеш?

Я лише знизала плечима. А й справді, чому? Адже так дістатися на четвертий поверх буде значно простіше.

Всередині Лісовець натиснув кнопку другого, і тут же пояснив:

- Волів би жити на першому, та в них тут увесь перший поверх зайнятий адміністративними приміщеннями. Та й санвузлів нема.

- Ну та яка різниця? Ліфтом же можна доїхати будь-куди.

- Це коли він працює, - зауважив Артем.

А я згадала, що й справді, часто чула від сусідів, що ліфт знову зламався. Сама я ним майже не користувалася, обирала підійматися й спускатися сходами – яка-не-яка, а зарядка.

- А коли не працює? – поцікавилася у хлопця. – Як ти?...

- Сходами, як і всі. Тому й добре, що лише другий поверх.

Ліфт зупинився і прочинив дверцята, та Артем не поспішав виходити. Натомість пильно заглядав мені в обличчя. І раптом запропонував:

- Ходімо до мене на каву.

Бувши тверезою, я б зроду-віку не погодилася. Напевно. А тут слухняно крокнула назустріч і пішла, мов теля на прив’язі, за Артемом у глиб гуртожиткових коридорів.

Уже коло самих дверей його кімнати, які він став відмикати, я раптом спохопилася:

- Ти хоч сам живеш?

Не хотілося б мені зіштовхнутися з його сусідом!

- А ти хіба ні? – здивовано поцікавився Артем, прочиняючи двері та пропускаючи мене всередину.

Свою неуважність я могла пояснити лише алкоголем у крові, який заважав ясно мислити. Адже й справді, ми були у приватному гуртожитку, де студентів селили по одному, якщо лише вони не були сімейною парою або не бажали жити удвох, як брати чи сестри.

Саме у такій збільшеній кімнаті ми зараз і опинилися. Вона була просторою, вдвічі більшою за мою, та ще й розділеною на дві зони: кухонну та спальну.

- З чого це тобі такі привілеї? – здивувалася я, роззираючись. Навдивовижу, враховуючи, що я була у гостях у хлопця, в кімнаті панувала не ідеальна, та все ж чистота.

- Серйозно? – пирхнув він, прямуючи до чайника, та зупиняючись, аби недовірливо подивитися на мене.

- Що?

- Ти справді не розумієш, що я зі своїм кріслом не розвернуся у стандартній кімнаті?

Мене обурила його трохи зверхня відповідь:

- Ну вибач! Я кріслом не користуюся, тому не можу знати, скільки місця воно займає!

У відповідь Артем лише хмикнув і розвернувся до столу, а мені стало соромно за свій необґрунтований випад. Захотілося втекти, та наступні слова хлопця мене спинили:

- Вибач, ти не зобов’язана знати все про мою інвалідність. Я схопив лишку.

- Ти теж вибач, - промимрила я.

- Каву чи чай? Вибір у мене не надто великий: кава розчинна, а чай у пакетиках. Проте є чорний і зелений.

- Ну ти ж на каву припрошував. Тому нехай буде розчинна кава. Я не примхлива.

Роззирнулася, у пошуках місця, куди можна сісти, та не побачила нічого. Артем підтвердив мої сумніви:

- На ліжко.

- Що?

- Сідай, кажу, на ліжко. Стільців не тримаю.

І справді, навіщо вони йому?

Каву Артем приніс у вкрай незвичайний спосіб: затиснувши дві термокружки поміж ногами. І тільки приймаючи напій з його рук, я подумала, що могла б і запропонувати йому допомогу. Хоча з боку не видавалося, що він її потребує.