5.

А ні до чого, власне. Тісніше спілкуватися ми не стали. За допомогою до мене хлопець звертатися так і не почав. Я так само була пустим місцем для нього.

Змінилося лише моє сприйняття всієї цієї ситуації. Як не дивно, але мені сподобалася та невимушена розмова, яка зав’язалася у нас наодинці, хотілося й далі спілкуватися, проводити час разом. Моє ставлення до хлопця хоч і не кардинально, але змінилося в кращу сторону. І ще одне мене лякало: я зовсім перестала цікавитися Владовим життям. Якби хто запитав мене, чи є у нього зараз стосунки, я б не змогла з упевненістю відповісти.

А от про те, що у Артема хтось з’явився, я чомусь знала. І ця інформація не давала мені спокою…

Якось Емілія підійшла до мене з пропозицією:

- У Ярослава сьогодні відбірковий тур перед Всеукраїнськими змаганнями з пара-баскетболу. І він просив мене підтримати його. А самій на глядацькій трибуні сумно. Підеш зі мною? Будь ласка, будь ласочка. А далі можемо сходити до кав’ярні. То як?

Я погодилася, тоді ще не усвідомлюючи, що там буде не лише Ярослав, але й Артем. Що він про мене подумає? А відколи це мені стала важливою його думка?

Саме сьогодні, коли я вдруге дивилася гру, я помітила, що Артем ні в чому не вступає неймовірному Заремському. А враховуючи, що ці двоє сьогодні були в одній команді, їх суперники просто не мали шансів. Скажені якісь!

Спостерігаючи за їхнім агресивним стилем гри, у мене складалося враження, що спеціальне крісло не допомагає їм рухатися, а навпаки, стримує, і що якби не воно, чоловіки б просто злітали до баскетбольного кошика. А скільки разів вони на шаленій швидкості зіштовхувалися з іншими гравцями, та навіть один з одним, скільки разів падали! Серце стискалося. І я не розуміла, то від захвату чи від переляку. Зрештою гра завершилася перемогою команди, капітаном якої був Заремський.

Сьогодні їхня команда складалася лише з користувачів крісел, суперники ж усі як один звелися на ноги і кинулися вітати переможців. На хвилі ейфорії я, слідом за Лією, збігла вниз на ігровий майданчик. Та тільки Лія кинулася на шию своєму чоловікові, а я так і завмерла посеред ігрової зони, не знаючи, куди себе подіти. І чому я сюди вибігла?

- Ніко? – раптом пролунало за спиною. – Це й справді ти?

Артем.

Спітнілий, скуйовджений, з оголеним гладким торсом та широкою задоволеною усмішкою на подекуди брудному обличчі – хлопець справляв приголомшливе враження, хоч і не мав такої вираженої мускулатури, як Ярослав.

- Що ти тут робиш? – здивовано поцікавився він, стираючи брудною від коліс долонею піт із чола, і, відповідно, розмазуючи грязюку по обличчю ще дужче. Захотілося взяти майку, яка зібгана лежала на його колінах, і дочиста витерти його симпатичне обличчя.

Стрималася, звісно. Натомість відповіла:

- Мене Лія покликала.

- О так, яра вболівальниця Яра, - скаламбурив хлопець, і я пирснула від сміху.

- Так, і я за компанію повболівати.

- І відзначати підеш за компанію? – підняв брови одногрупник.

- А можна? – я розгубилася.

- Не можна, - серйозно похитав головою Артем. А потім вибухнув сміхом: - Треба. Побачимося в барі!

І покрутив колеса до роздягальні.

А я розгублено дивилася йому вслід, аж поки до мене не підійшла Емілія.

- Хлопці збираються йти в бар відзначати, - винувато почала вона.

Ага, тобто мене не беруть? Стало трохи образливо, та показувати цього я не збиралася.

- О, все добре, - безтурботно відмахнулася. – Не переймайся. Я просто додому поїду.

- Ні, ти йдеш з нами. Просто я ж обіцяла тобі кав’ярню, а тут – купа ненормальних переможців, - Лія закотила очі.

- Нічого, разом ми їх стерпимо.

- Це точно! – пирхнула подруга.

І ми, все ще підсміюючись, рушили до виходу.

А в спортбарі, куди завалилася наша величезна і гучна компанія, ми зайняли найбільший столик посеред залу, щоб користувачам крісел було зручно під’їхати, і почали святкувати. А по-простому: напилися, як поросята. Всі, без винятків. Мене теж напоїли товариші Артема та Ярослава, навіть імен їх не пам’ятаю, проте за столом я виявилася затиснутою поміж їх широких плечей і не мала ані найменшої можливості відмовитися. Зловила на собі насмішкуватий погляд Артема, який сидів напроти мене, але трохи навкоси. Причину такої насмішкуватості не зрозуміла, та не дуже то й переймалася – мені було добре і весело у новій компанії. З однокурсником ми не спілкувалися.

Навіть гордовитий та зарозумілий (ну це на погляд того, хто добре з ним не знайомий) Заремський напився і перекрикував своїх товаришів у намаганні щось довести. З мого боку це виглядало весело, а от Лія тільки обличчя рукою час від часу закривала, певно не бажаючи спостерігати за неадекватною поведінкою чоловіка. Євген, помічник і товариш Ярослава, тихцем підсміювався.

Артем не пропустив ні чарчини, теж набрався. Та ще й так, що поперся на сцену співати караоке. Звісно, на сцену не подерся, зупинився поряд, вихопив мікрофон і затягнув стару народну пісню.

Тут я мала б розказати, який чарівний у хлопця виявився голос. І як я просто розтанула від оксамитових ноток. Але ні, ні голосу, ні слуху. Ті звуки, які видавав п'яний Лісовець, важко було назвати піснею. Мені й самій, за подобою Лії, захотілося заховати обличчя у долоні і не бачити й не чути цього позорища. Правду кажуть, якщо ганьбиться хтось чужий, то це виглядає весело, а якщо свій рідний, то відчуваєш іспанський сором.