4.

Зроблені висновки допомогли мені потроху заспокоїтися і повернутися до нормального ставлення до Артема. Тож тепер, навіть якщо я ловила на собі його погляд, то вже не вважала, що то захоплення, а розуміла, що він просто дивиться. Зараз на мене, потім ще на когось. Що тут такого?

Завдяки моїй цікавості до нього потроху почав проходити й мій страх перед його інвалідністю. Ну не може він ходити, то й що?

Так що одного разу, коли я спізнювалася на пари і побачила, що Артем застиг перед сходами в абсолютно пустому коридорі, без вагань запропонувала свою допомогу.

Справа в тім, що наша академія була дуже добре обладнана для людей з інвалідністю, які пересувалися на візках. Тут були і зручні пандуси, і ліфти. Але у новому корпусі. Старий же, як пам’ятка архітектури, залишався у первозданному вигляді. На щастя, у цьому корпусі у нас проводилося мінімум пар, а коли все ж були, хлопці беззаперечно тягали Артема на запліччях, аби доставити в аудиторію, які розміщувалися на другому або третьому поверсі. І якщо коло сходів між поверхами були поруччя, за які Артем у разі відсутності помічників міг триматися та підтягувати себе сходами (особисто бачила, як він таке робив), то з холу до тих сходових майданчиків треба було піднятися ще на чотири сходинки, які півколом обрамлювали підвищення посеред великого приміщення. І коло цих сходів поруччя не було. І пандуса теж не було. І хлопці, які могли б допомогти, уже були на парі.

Як я вже сказала, коридор був абсолютно пустий, якщо не рахувати Артема, який задумливо дивився туди, куди фізично потрапити не міг.

Трохи повагавшись, я підійшла і запропонувала:

- Підштовхнути?

Хлопець здригнувся, як я колись, і поглянув на мене знизу вгору.

- Ніко?

- Так, я теж спізнилася, - усміхнулася йому. – То як? Чи не довіряєш?

- Скоріше оберігаю, бо це буде важко, а я не зможу тобі допомогти.

Оберігає? Мене? Чи не важливо, він би будь-якій дівчині це сказав?

- То штовхати чи ні? – наполягала я.

- Штовхати. Хапай за ручки на спинці і трохи відхиляй назад. Ось так.

Артем рвучко вчепився в обіддя коліс, смикнув плечима та відкинувся трохи назад, зависаючи передніми коліщатами у повітрі якраз на рівні першої сходинки.

- Я не зможу сам так триматися, бо треба буде прокручувати колеса вперед, - продовжував він своє пояснення. – Ну і підштовхуй вгору. Зможеш?

- Зможу, - з упевненістю, якої не відчувала, відповіла.

І не дарма я вагалася. Ми здолали одну сходинку, потім другу. А от на третю я вже не дотягувалася з підлоги, тому мені треба було теж підійматися. І ось тут на мене й чекала несподіванка. Не знаю вже як, але я примудрилася не повністю поставити свою ногу на сходинку, через що вона зісковзнула назад. Загалом, нічого страшного, якби я не тримала поперед себе крісло з Артемом. Втримати його я не змогла, тож хлопець, що саме намагався заїхати на наступну сходинку, відкинувся назад і полетів просто на мене. Сподіваюся, я своїм тілом змогла пом’якшити удар, проте й сама не встояла і впала на сідниці, боляче забивши своє м’яке місце. На ноги мені відчутно опустилася спина Артема, добре хоч кріслом не зачепило.

З очей бризнули злі сльози. Ось не дарма я його уникала, один раз захотіла допомогти, та й то натомість кинула на підлогу.

Хлопець якимось блискавичним злитим рухом перевернувся, викотився зі свого засобу пересування і опинився поряд зі мною. Його долоні вже охопили моє обличчя, великі пальці витирали сльози. А в голосі звучало хвилювання і турбота:

- Я дуже тебе вдарив?

- Ти? – я не могла зрозуміти, про що він. – Коли?

- Коли впав на тебе всією вагою. Не розчавив?

- Ні, зі мною все гаразд. А ти? Це ж я тебе впустила. Не втримала.

- Так я ж на тебе впав. Мені м’яко було. А в тебе де болить?

- Ніде.

- То чому ж ти плачеш?

- Серджуся на себе, бо ти мав рацію, коли ігнорував мене увесь цей час і не хотів просити про допомогу. Я тільки зашкодити й можу, - упс, здається я бовкнула зайвого.

Очі Артема недовірливо розширилися, а потім у них з’явився дивовижний вираз, який так і затягував у темний каламутний вир. Так би й дивилася, та наступні слова хлопця змусили отямитися:

- А ти б хотіла, аби я звертався до тебе?

- Що? Я… Ні, мені власне байдуже, - зашвидила я, відводячи погляд. І тільки тут зрозуміла, що ми й досі сидимо на підлозі посеред пустого холу. Та ще й його долоні дотепер ніжно обіймають моє обличчя. Випросталася з його обіймів та підскочила на ноги. Забитий куприк тут же озвався хвилею гострого болю, змушуючи морщитися.

- Збрехала мені? – пролунав знизу голос Артем. – То де болить?

Я тільки відмахнулася. Хотіла натомість запропонувати йому піднятися до крісла, та хлопець мене випередив. Підтягнув свій транспортний засіб, поставив поруч, а потім віджався однією рукою від підлоги, а іншою підтягнув себе на сидіння. Мить – і Артем уже знову сидить у кріслі і прокручує колеса. Туди-сюди, ніби нервує чи хвилюється. А потім видихає і видає: