34.

- Як так сталося, що ти стояв на своїх двох?
Ми не довго пробули на тому благодійному вечорі: так прагнули возз’єднатися, провести цей вечір наодинці разом, що відбули лише обов’язкову програму, зробили пожертви та майнули додому. Євген, розуміючи, що зараз нам точно не до нього, послався на якісь свої справи та поїхав у невідомому напрямку. А ми запаслися солодким вином та розмістилися на терасі. Туди за час моєї відсутності виставили зручний плетений диван (певно взимку його ховали до підсобного приміщення, аби не зіпсувався), на сидіння було накидано безліч різнокаліберних подушок, серед яких ми з Яром і влаштувалися, звично використовуючи сидіння його крісла як столик, де розмістили тацю з пляшкою, келихами, солодощами та фруктами. Увечері стало прохолодно, тому ми замоталися у плед – один на двох, – а мене ще й гріли теплі обійми Ярослава. Він справді не планував відпускати мене зі своїх рук, а я й не пручалася, навпаки, насолоджувалася його близькістю.
Увесь цей час, з моменту як Євген подав йому крісло, Заремський пересувався у ньому, тож мені й стало цікаво, що ж за зміни відбулися у житті мого чоловіка.
- Нічим хвалитися насправді - рівно відповів Ярослав. – Не таке вже й велике досягнення. Ти ж звернула увагу на вигляд моїх ніг?
Я кивнула.
- У мене неповна травма хребта. Це означає, що деякі м’язи втратили здатність скорочуватися, а інші, відсотків 30-35, я можу контролювати. Тому саме ті м’язи, які я відчуваю, і не атрофувалися, бо їм тепер доводиться працювати втричі більше, та ще й виконувати не свою роботу. От тому я й не можу хоч відносно непогано ходити. Так, лише спиратися, та робити кілька кроків. Більше – важко і боляче. І попереджуючи твоє наступне запитання: так, відчуття збереглися. Але такі, ніби відсидів обидві ноги, і вони заніміли. Перший час так і хотілося їх розім’яти, розігнати кров. Та тільки то нічого не давало. Зараз уже звик, ніби так і має бути.
- Я на острові, ти вже вибач, але бачила, що ти користуєшся катетером. Чому так?
- Бо функція сечовиділення не відновилася. Я не можу тримати сечу, - Ярослав був гранично відвертий, не приховував нічого, певно хотів, аби між нами більше не було недомовок.
- Але в аквапарку нічого не було, чи не так? Та й у морі теж.
- Так. Перед виходом до басейну я його витягнув, після – одразу ж повернув на місце. І, як ти могла помітити, не пив нічого ні до відвідин, ні в самому аквапарку. На морі я робив так само.
- Треш! – не стримала своїх емоцій.
Яр тільки знизав плечима:
- Я вже звик. Це не так вже й складно насправді. Головне, не забувати вчасно міняти мішечок для збору сечі.
- Угу, - вирішила за краще погодитися, все одно я мало на цьому розумілася. Вчепилася в інше: - Але чому ти мені не розповів про те, що можеш ходити?
- Тому й не розповів, бо не можу. Більшість свого часу я все одно проводжу у кріслі, тож і не хотів, аби ти мала якісь ілюзії щодо того, що я можу відновитися. Я вже досягнув свого максимуму.
Я кивнула. Насправді мені було вже на так і важливо, зможе Ярослав ходити, чи ні. Звісно, хотілося б, щоб він ходив, але якщо ні – то ні. Я кохатиму його у будь-якому випадку.
Але продовжимо з’ясовувати все, що мене бентежило увесь цей час, допоки чоловік розслаблений і схильний до відвертості:
- Куди ти пропав, коли написав мені того клятого листа?
- У лікарні лежав.
Я аж підскочила і відсторонилася, аби заглянути йому у вічі:
- Що?! Що з тобою було?
- Встановлення катетера – дезінфікуй, не дезінфікуй – призводить час від часу до інфекції сечостатевих органів. Зазвичай, ми з Жекою справляємося вдома, потрібна тільки консультація уролога. На жаль, того разу вдома впоратися не вдалося б, пляжний відпочинок, нові бактерії, часта зміна – запалення вийшло з-під контролю. Потрібно було лікуватися у стаціонарі. Мене прямо з аеропорту туди й відвезли. Той сонячний удар був якраз передвісником запалення і температура у мене піднялася якраз через нього.
- Тож це я винна. Адже ти через мене…
Договорити мені не дозволили. Тепла долоня просто запечатала мої вуста.
- Ні. Я цілком усвідомлено погоджувався і на купання, і на все інше. І припускав такий фінал. Тож уся вина повністю на мені.
Ну от і як його, такого неймовірного, не кохати? Я тут же потяглася за поцілунком.
Насолодившися його вустами сповна, у моїй запамороченій від кайфу голові раптом спливла ще одна думка, яка час від часу не давала мені спокою.
- Ярославе!
- Так, люба, - його сяйниста усмішка ледь не вибила з моєї голови будь-які зв’язні думки, та я змогла зібратися.
- Чому – я?
- Чому ти – що? – не зрозумів чоловік.
- Чому ти вирішив одружитися зі мною у такий спосіб? Зізнайся, це була таткова ідея?
- Ні, цілковито моя. Твій татко, так би мовити, птаха не настільки високого польоту, щоб звертатися до мене з будь-яким питанням, а з такою пропозицією – і поготів.
- Так-так, - весело пирхнула я. – Мені вже відомо, що ти в нас велике цабе! Продовжуй!
- Велике цабе! Ну ти й скажеш! Я звичайнісінький бізнесмен.
- Ага-ага. І чому ж від імені звичайнісінького, як ти кажеш, у відділку трясуться поліціянти, а сім’я ще одного звичайнісінького бізнесмена зникла з міста після того, як їх нащадок перейшов дорогу тобі?
Так, і справді, сім’я Руслана після відомих подій поспіхом продала свій бізнес та виїхала з міста у невідомому напрямку. Мені мама про це розповідала, правда про причини такої втечі вона навіть гадки не мала.
- Сім’ю я не чіпав, це було їх власне рішення. А хто я такий, щоб заважати?
- Ну-ну, - хитнула головою. – Але ти тему не змінюй. Чому ти обрав мене?
Яр важко зітхнув і зізнався:
- Бо закохався.
- Це ж коли ти встиг? – я здивовано глипнула очима.
- Я вже згадував, що запам’ятав тебе ще з тої першої невдалої зустрічі. І пошкодував, що так тобі відповів. Міг би просто пожартувати чи ще щось вигадати. Та що вже тепер згадувати? Але ти точно мені запам’яталася, тільки не в романтичному плані, звісно ж. Далі Карина мені всі вуха прогула, розповідаючи, яка цікава у неї подруга.
- Карина розповідала тобі про мене? – зачудувалася я.
- Авжеж! Майже про всі ваші викрутаси.
- А мені про тебе – ні слова!
- Мабуть, на те були причини? – хитро зіщулився Заремський. Він точно знав, чи бодай здогадувався, що то були за причини.
Я не бачила сенсу приховувати правду:
- Так, після того, як ти дав мені відкоша, я сама заборонила їй згадувати про тебе. Тільки про робочі моменти, що стосувалися вас обох.
- Ну ось.
- Але я так і не почула відповіді.
- Я до неї й веду, - усміхнувся Яр, - але ти увесь час мене перебиваєш. Неможлива жінка.
- Зараз я мовчу, і що?
Я отримала майже невагомий цмок у губи перед тим, як Ярослав продовжив:
- Остаточно я пропав на тому вечорі у вас вдома, коли тебе змусили мене розважати. Вже майже доросла, така ніжна, чарівна. А згадка про твій гострий язичок допомагала вибратися з найглибшої депресії. Зараз розумію, що ти так запала мені в душу, бо була першою дівчиною після аварії, яка дивилася на мене без гидливості чи улесливості. Сприймала мене як простого звичайного хлопця. Не каліку. Не багатія. І не вагалася говорити те, що думала. Це підкупило мене. Тому я всі наступні роки не міг викинути тебе з голови. Розумів, що у мене мало шансів зав’язати стосунки, та надії не полишав. Коли почув про труднощі твого батька, одразу ж розробив той план. Сподівався, що, змушена бути постійно поряд, ти зможеш розгледіти у мені того чоловіка, якого хотіла ще в юності. І не встоїш…
- Тобі вдалося, - тихо зізналася я кудись йому у пахву.
- Я неймовірно цьому радий. От тільки тоді, на островах, уже здався, зневірився у власних силах. Чи може поквапився із зізнанням?
- Це було для мене просто неочікувано, тільки й всього. Я так упевнилася, що між нами не може бути романтичних стосунків, попри всі наші поцілунки й обійми, що просто не була готовою до твоєї заяви. А поміркувавши, зрозуміла, що хочу цього дуже-дуже. Уже на ранок, коли Євген вручив мені того злощасного листа, я збиралася обговорити з тобою всю ситуацію та погодитися на справжні стосунки.
- Якби ти знала, який я щасливий, що ти все ж не відмовилася від мене, як це зробив я, і боролася за наше щастя. Зробила-таки той останній крок.
- Кохаєш?
- Безмежно.
- І я тебе. Дуже-дуже.
Його солодкі вуста вчергове за сьогодні накрили мої. І вчергове ж мої думки розлетілися у невідомому напрямку, залишивши лише чисту насолоду.
Лише тільки на задвірках свідомості пульсувало:
«Як добре, що я не зупинилася за крок до щастя!»